Осиний мед дикий

Євка теж мала «норму» в колгоспі, то часто діти бавили самі себе. Якось прибігла на полуднє і обімліла: пострижена Павльова голова була замальована на зелено — Мирон малював пліт і лишив решту фарби у стодолі, а Петро розмалював Павля... Нафти не вистачає на світло, а тут ще Павльову голову треба мити! Спересердя лупила то одного, то другого — гуділи на все подвір’я. Павль довго ще ходив зелений, бо за раз Євка не дала ради все змити.

Зранку іншого дня дощило, і Євка швидше прийшла з поля, ще й вереньку хопти[6] принесла для худібки. На подвір’ї стояв ґвалт. Олекса виліз на грушку, напхав повну пазуху грушок, а злізти вже не зміг. Кричав на півсела. Плакав, поки не прийшов Мирон, а всі решту стояли, як цвяшки, під грушкою головами догори і вмовляли, щоб так не ґвалтував і не страшив людей, ніби його хтось ріже. Як вже Олекса дістався ногами землі, Мирон добре ним потелепав, аж зелені грушки летіли навсібіч. Потім дав кілька лупнів у сюпу, щоб не ліз за зелепухами, бо їм тут ще тільки червінки бракувало! А ввечері помиють батьки дітям ріпаті ноженята, повкладають їх на ґудзувату піч, а самі журяться, чим нагодувати завтра ту малу жемородь.

Цього літа Євка часто пропускала колгоспну роботу, бо народився Стефаньо. Молодиці з ланки хотіли навідати Євку, а заодно подивитися, як живуть Бідили, бо і писалися вони відповідно до статків. Купили хто якусь пеленчину, хто горня цукру, хто слоїк сметани, і зацікавлено зайшли на подвір’я. Євка саме сапала грядки, низько нахиливши голову.

Жінки шмигнули до хати, ніби й не бачили господині. За кривобоким столом хлопчаки щипали вістюкувату паляницю і заїдали черешнями. Стефаньо спав у кориті на ходулях у рукаві старої куфайки. У міцно стулені очка йому весь час бренькали мухи, що сонно гуділи, хоча біля порога стояла мітла з полину. Жінки шастали очима по хаті і не мали за що зачепитися. Старший Юсько вже погнав на город повідомити мамі про гостей.

Євка зайшла — розгублена, з тугою пазухою, яку берегла для Стефаня, і з запитанням у вологих очах: з чим ви прийшли до мене? Жінки безпорадно гомоніли, ліпили слова, гладили кострубаті чубчики хлоп’ят, а Юлька, що жила коло церкви, посміхнулася:

— Не журись, Євко, най вороги наші мають журу. Мій Міхал просив твого Мирона, може, йому поможе в столярці, чула’м, же столяр добрий.

— Так, так, гміє вшитко,[7] гміє, до всього майстер. О, що майстер, то майстер. Он яких маківок намайстрував!

Якась хвиля радості пройшла убогою хатиною.

Всі сміялися з нічого, заливистим сміхом, навіть Стефаньо посміхався, весело водячи круглими оченятами.