Мир хатам, війна палацам

Меланя з Мартою заплакали вголос, але так і належало на таку нагоду мамам.

— Пам'ятайте ж, діти, — підвищив голос Іван, — що старі люди кажуть: нема кращого друга, як супруга!

— З добрим подружжям і горе розгорюєш! — докинув поспіхом і Максим. — Гляди ж, Даньку, і в лиху годину не кидай вірну дружину! — І тут він раптом згадав, як у аматорському гуртку у п'єсах не раз і сватав, і благословляв. — На щастя, на здоров'я, на довгії літа. Дай Боже, вам на світі пожити, діток наплодити, а там і попарувати, як самі паруєтесь зараз. Був ти, Даньку, наречений, а став суджений. Була ти, Тосю…

Та Йван відсторонив його і сам виступив наперед.

— Пожди! Я від тебе старший на два роки, та й син же — мій, а твоя тільки — дочка…

І тепер, цілковито перебравши в свої руки ініціативу, Іван заговорив достойно та урочисто:

— Вважай, Даниле: батьки глядять дочку до вінця, а чоловік жінку — до кінця! — Він поглянув суворо на маківку похиленої перед ним синової голови, а тоді перевів погляд на стрижені патли похиленої Тосі, що вся дрібно–дрібно тремтіла з хвилювання й переляку. — А ти, Антоніно, гляди: будь синові моєму і супруги моєї, Меланії Опанасівни, вірною дружиною, а дітям його — доброю матір'ю. Будеш тоді і нам з старою гарною дочкою. Благословляю вас, діти мої, моїм отецьким благословенням і бажаю вам…

Тут Іван відчув, що зараз і сам заплаче — бо ж саме такими словами благословляв колись і його батько на шлюб з Меланкою. Тому Іван мерщій нахилився, підняв Данила з колін, за ним і тремтячу Тосю, поцілував кожного в губи тричі, тоді ще раз в голову, а Данило і Тося припали до його шкарубкої, мозолястої руки.

Після того Іван передав дітей Максимові — на такий же обряд. А вже Максим — і Мелані з Мартою.

Меланя з плачем припала до Данила, потім огорнула ніжними обіймами Тосю. Марта була сувора та урочиста і перецілувала дітей міцно, коротко, по–мужському. Але обидві вони притому потай, поспіхом хрестили дітей, і кожна заступала тілом своїм другу, — щоб не побачили старі, такі вже непримиренні революціонери, хай їм біс!

Данило з Тосею знову вклякли, ледь живі з хвилювання.

А Іван, взявши прапора з рук Іванова, високо змахнув полотнищем і тоді укрив похилених перед ним дітей, — так, що їх не стало й видно під червоним знаменом.

— Нехай же вас наш прапор червоний на все життя і на всі діла благословить, як ми вас благословляємо…

Іван поцілував краєчок прапора. Максим теж поцілував, але нічого сказати не міг: він спливав слізьми, і сувора Марта лагідно зацитькувала його.

— Ура! — залементував Харитон.

— Ура! — покотилося з двору на вулицю, а з Рибальської на Кловську й Московську та за Собачу тропу.

Оркестр авіаторів вдарив туш.