Ранковий прибиральник

I почав знемагати. З кожним днем я все гострiше вiдчував, що всерединi мене оселилося тремтiння — iнакше я не мiг охарактеризувати цей стан. Мене трусило, як у лихоманцi, це був дрiж чекання. Менi здавалося, що я сиджу в закритому вагонi, який нiкуди не їде, але його хитає з боку в бiк, чути стукiт колiс, гуркiт паротяга, а за вкритим пилом вiкном — той самий тужливий пейзаж. Нiч i вiтер переслiдували мене. Iнодi менi здавалося, що я — пес, який бiжить на запах i не розумiє, що йому потрiбно насправдi. Я повинен був рухатися, бiгти щодуху, вiдчуваючи, як тече пiд ногами стрiчка дороги. Куди? Хто не вiдчував цього, той нiколи не зрозумiє мене. Я загорявся моментально вiд будь-якої пiдкинутої iдеї, i якби в той час менi здибався який-небудь злодiй у законi й запропонував пограбувати банк чи музей, — зробив би це запросто, з «любовi до мистецтва», щоб угамувати тремтiння. Зрештою, я згодився на пропозицiю Сергiя… Потiм, до моєї втечi з Вашингтона, замиготiв калейдоскоп, скельця в якому спершу комбiнувалися вигадливо, поки я не зрозумiв, що ця унiверсальна дитяча забавка має всього десяток неповторюваних комбiнацiй, а потiм — усе складається однаково…

…Й ось тепер я знову вiдчув це тремтiння. Воно було ледь уловимим, нагадувало легке поколювання, як перед початком застуди. I все-таки я твердо впевнився, що це було те саме тремтiння. Фiзично я був зовсiм здоровий. Кам’яний острiв стискував мене ззовнi, вiн став менi тiсний, як пiджак, на два розмiри менший. Гнаний тремтiнням, я мiг оббiгти цей острiв за день. Навпроти ресторану, в якому я сидiв, була площа, за нею — набережна, за нею — бухта, оточена скелями. Пейзаж раптом став менi затяжкий. Серце билося, мов дзвiн. Я кинув на стiл грошi за потрiйну порцiю «Узо» i вискочив на дорогу. Єдине мiсце, де я мiг заспокоїтися, була Мнайдра. Хвилин за двадцять я вже йшов довгою брукованою стежкою до мегалiтичного храму. Навколо не було жодної душi, тiльки залишки кам’яних укрiплень та малесенькi келiї-будки з круглими бiйницями, в яких колись ховалися мисливцi в засiдцi на дичину. Навiть полювання — ця пристрасть, що пахне кров’ю, — було тут напiвiграшковим: мисливцi тихенько сидiли в засiдках i лiниво пiдстрiлювали довiрливих качок. Та й на кого було полювати, якщо у великiй кiлькостi тут водилися тiльки кролики? Великий Магiстр, який заснував столицю Мальти в чотирнадцятому столiттi, лицар де Ла Валлетт, примудрився вмерти пiд час полювання на цих нiкчемних iстот! Полювання вимагає простору…