Русалонька із 7-В та загублений у часі

   —           Я думаю... — ховав стривожені очі,— думаю, він... закохався у тебе!

   Приїхали! Кому що, а курці — просо! Добре, хоч не бачив іще портрета, намальованого Павликом!.. Ні, ліпше запитає по телефону самого Дашківського!

   —           Казимире, ви чому це вдарились у графіку? — почала з усмішкою. — Про ваші малюнки у селі вже ходять легенди!

   —           Перепрошую, Софі? — не второпав хлопчина. — Малюнки? Зроду-віку не малював і не збираюсь!

   —           А в блокноті з Русалкою, отому, що я віддала для листування?

   —           Блокнота відтоді не чіпав, пресвітла панно! Кому ж писати, якщо відповіді на попереднього листа ви ще не отримували?

   Гм, дивно! Ясно одне: ні Віта, ні її пунктуальний тато сплутати не могли. Отже, чи не є це ще одним підсвідомим проявом Казимирової майбутньої суті?.. А Сашко вже: “Закохався! Закохався!..”

   —           Значить, не було такого?

   —           Ні, прекрасна Софі!

   —           Тоді бодай скажіть, чи був котик у вашої тітки Гонорати.

   —           Атож, люба принцесо! Вгодований сірий котик, якого, правда, гляділа не так сувора тітка, як нянька Ганна. Кіт Фантик!..

   Не брехала баба Валя! Чи все-таки збрехала? Як мовив би Завтрашній, темна ця жіночка, ох, темна!..

   —           Недаремно ми ще тоді відчували в ній лиху людину! — погодився Сашко, й очі його покруглішали від тривоги.

   Наступного ранку, перед школою, сама впросилась віднести бабі Валі Ростика. Фантик, здавалось, був невдоволений. Прискіпливо зиркав

   на Софійку, а та не менш ретельно оглядала кожну річ у квартирі.

   —           Ось для води, ось — для молочка! — демонстративно поставила перед сусідкою пляшечки.

   —           Знаю, дитино, знаю! — відмахувалась нянька.

   —           А годувати — лиш із його посуду! — вказала на тарілочки з малюнками курочки Ряби.

   —           Аякже, аякже! Яка дбайлива сестричка! — вдавала, що їй приємна Софійчина турбота про малого.

   —           А в чому ви заварюєте кашку? — попхалась на кухню. Ледь не додала: “Сподіваюсь, не у Фантиковій каструлі?”

   —           Ось, окреме, чистесеньке! — сокорила стара.

   —           А... — зазирнула попід столи. — Мишей у вас часом немає? Щурів там усяких?

   —           Бог з тобою, дитино! Що таке говориш?! Колись була одна миша, то її вже давно...

   —           Отруїли?

   —           Пастка зловила, і Фантик з’їв. Ішла б ти вже, дитино, до школи! Спізнишся! — Нянька обережно підштовхнула дівчинку до виходу.

   Софійка ще трохи постояла на сходах, дослухаючись.

   —           Улю-лю, мій мацюпусінький! Як же я за тобою скучила!.. — тільки й чулося із квартири.

   Ой, нічого доброго це не віщувало!..

   55.Впритул до істини

   На уроці малювання сьогодні тема “Як я провів літо”. Впевнено взялась вимальовувати пишні лілії, ставок, замок удалині... Тут Павлика немає, тож Софійка цілком зійде за найкращого в класі художника. Хіба якщо новенький, Дмитрик... Що він там прикриває долонями? Невже черговий шедевр?

   Ревниво зиркнула в його альбом і мало не пирхнула зо сміху. Не люди — якісь гуманоїди — чи то ходять, чи то висять понад різними спорудами!..

   — Це ми з татом їздили до Хотинської фортеці... Піднімались там на башточки... — виправдовувався Іваненко. — Вибач, але я зовсім не тямлю зображувати людей!..

   Що правда, то правда! Вже б і не брався! В малюванні Дмитро — це Казимир номер два! Казимир номер два?! Леле, та він і справді малює, як Завтрашній! Тільки що не ручкою, а простим олівцем! Але натискує ним так, що чіткіше, ніж ручкою! Рівчаки прорізує!

   —           Ну, чому ж...— намагалась опанувати себе. — Дуже навіть схожі... Це, мабуть, ти?

   —           Ні, це тато! Ось я! — показав якусь неоковирну карикатуру внизу. — Тато вже виліз, а я ще на сходах.

   —           Він у тебе, здається... солідний? — прискалила око на малюнок.

   —           Що, так помітно? — зашарівся хлопець. — Я ж старався зменшити йому форми!

   —           Отже, солідний?

   —           Ох, трохи є! Та й чиї тата зараз худі? Всі з черевцями ходять! Але я таким не буду! Я спортом займаюсь.

   —           А як... його звати?

   —           Тата? Дмитром, як і мене. Мама кличе нас Дмитром і Дмитриком... — ще більше зашарівся хлопець.

   —           Серйозно? — Від таких явних збігів аж похолола. — Слухай, а в твоєї мами... біла сукня є?

   —           Не знаю, мабуть... У неї в шафі багато одягу, якось не приглядався... Але на весільній світлині вона точно у фаті й білому платті!

   Все! Знайшла! От і попався ти, Дмитрику! От і є тобі пристанище, неприкаяний Казимире!

   Удома відразу взялась до діла. Повитягала з шафи мотлох (щоправда, до чого тут фотографії?). Перемішала старі газети й навмання тицьнула пальцем у якийсь рядок.