Амністія для Хакера
- Автор: Волков Олексій
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 978-966-2938-94-4
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Амністія для Хакера». Краткое содержание книги:
Дізнавшись про свою смертельну хворобу, головний герой вирішує мститися людині, яка колись зруйнувала йому життя. Але у відведений долею час він встигає перекваліфікуватись із комп’ютерного новачка на хакера, вийти на слід великих грошей, викрити злочинців, знайти справжнє кохання та врешті відновити справедливість. А несподівану розв’язку твору не вдасться відгадати навіть найкмітливішим поціновувачам жанру!
— Пляшку маєш?
— Ну… взагалі-то при собі нема… А що?
— Ну, тоді не приходь. Прийшов би з пляшкою, то щось би тобі запрезентував, а ти хочеш, щоб таке та задарма… Справу про вбивство у Старомостівському районі ти ведеш?
— Я…
— І що, глухо? — співчуття було глузливе.
Кобища тільки зітхнув, стримуючи роздратування.
— Ну, дідько з тобою, приходь.
Звісно, річ була не в пляшці, але Кобищу несподівано опанувала якась одержимість, породжена передчуттям удачі. Від цього схотілося допекти давнього свого товариша і схохмити у відповідь. Кобища кинув трубку, вискочив з кабінету і мало не побіг на протилежний кінець коридору, добре знаючи, у кого в загашнику завжди є пляшка горілки, а то й не одна. Вискочивши назад у коридор, на ходу запихаючи пляшку за пояс штанів, він помчав, перестрибуючи через дві сходинки, на два поверхи нижче. Зайшов без стуку і мовчки, не звертаючи уваги на присутніх, з розгону вкарбував пляшку в стіл. І вирячився на майора Татарчука. Крім нього, в кабінеті була тільки одна людина — кучерявий блідий підліток років дванадцяти-тринадцяти. Він сидів на стільці посеред кабінету й залякано витріщався навколо. Очі його запухли від сліз, а пальці нервово сіпали ґудзики на куртці.
Татарчук спокійно взяв пляшку, діловито, ніби так і треба, прочитав етикетку і поставив горілку до шафи.
— Ну от, так би й зразу… — сказав він. — А то носишся, весь у справах, важливі діла розслідуєш, убивства, так би мовити… Ні щоб до старого товариша завітати… Хоча нічого дивного — ми тут скромні трудівники, зірок з неба не хапаємо, дрібні крадіжки… Рутина!
Кобища мовчки набирав люті.
— Ось, наприклад, Владислав… — Татарчук підійшов до хлопчини і майже лагідно поторсав його за кучері. — Владислав, так? Дрібний малолітній злодій. Вирішив розпочати свою кримінальну кар’єру, витягаючи з машин магнітофони, бо гроші, зароблені миттям машин, його перестали задовольняти. Не пощастило…
Обличчя Татарчука висловлювало справжній розпач.
— Ну нічого. — Він знову приголубив хлопця, від чого той зіщулився, губи знову затремтіли. — Вийдеш, спробуєш іще раз чи два — навчишся. І в колонії тебе за три роки трохи підучать. Усе буде гаразд, не бійся… А він, взагалі, не такий собі простий, як спершу здається, оцей зломщик машин Владислав, — це вже адресувалося Кобищі. — Уяви собі, він навіть запропонував мені угоду! І ти знаєш яку? Вмерти можна! Ану давай, Владиславе, далі сам! Ну? Сміливіше! — І майор всівся просто на стіл навпроти хлопця, поруч із Кобищею.
Кучерявий підліток посовався на стільці, разів зо два шморгнув носом, а потім з доброго дива заголосив, показуючи пальцем на Кобищу:
— А ось він! Це ж він і був! Товаришу майор, я вам скажу, хто за вами стежив, а ви скажіть йому, щоб мене випустили! Я більше не буду! Чесне слово! Не буду-у-у! Я вам усе розкажу, а ви пустіть мене, будь ласка-а-а!
Підліток по-справжньому заридав. Кобища підійшов до нього і, сівши поруч на стілець, обійняв однією рукою за плечі.
— Владислав, так? — заговорив він. — Слухай, Владиславе, заспокойся, ти ж мужчина! Ніхто тебе нікуди садовити не буде. Якщо розповіси щось варте уваги, я перший про це подбаю. Даю слово. Говори. Що, за мною хтось стежив?
Той, схлипуючи, кивнув.
— І хто ж?
— Я…
Кобища здивовано витріщив очі.
— Навіщо?
— М-мені один дядько сказав… — Хлопець досі схлипував.
— Що за дядько, хто такий?
— Н-не з-знаю…
— Як не знаєш, ти ж обіцяв розказати про нього!
Хлопець висякався в рукав і почав:
— Ми мили машини на стоянці біля базару, а він підійшов до Санька та Сєрьоги і сказав, щоб ми всі йшли слідкувати за якимось похороном. Там було багато людей, і ми стежили, хто куди після того розійдеться. Він казав, що детектив із якогось агентства, і дав усім по п’ятнадцять гривень, а потім казав, що, коли ми зберемося знову, дасть ще по двадцять. А тому, хто виграє, взагалі буде приз — п’ятдесят гривень…
— Це коли твого ховали, — пояснив Татарчук. — Я вже з’ясував.
— А як він виглядав? — запитав Кобища.
— Ну, молодший за вас, такий самий на зріст, худий…
— З бородою?
— Ні, без бороди…
— А волосся довге?
— Ні, не дуже…
— А ще що-небудь? Якісь прикмети? Бородавки, родимі плями, шрами? Ну?
— Не знаю… У плащі довгому, штанях…
— А скільки вас було?
— Нас? Десь так тринадцять… А може, чотирнадцять!
— І що, дав вам гроші?
— Дав… — Хлопець опустив очі в підлогу.
— І приз дав?
— Дав… Він ще був на машині, стара біла вольво, роздовбана така…