Діти Мардука

— А як це проявлялося? — поцікавився я.

— Ну, наприклад, з’їсть чийсь обід, хто на мить забариться до столу. Видурить у дитини те, що, буває, родичі принесуть. Іншими словами — ласа на чужинку.

— Мабуть, у когось із батьків удалася, — висловила припущення Віра.

— Мабуть що… — погодилася куховарка. — А тільки я не знаю її батьків.

— Як то не знаєте! — здивувалася Віра.

— Ну, там щось темне. Жінка, котра називається її матір’ю, то не рідна мати. І батько не рідний. Її знайшли немовлям у кручі, де люди глину беруть. Одна жінка пішла по глину щоб хату помазати — тепло вже настало — кінець квітня — і почула що десь щось пищить. Зайшла у печеру, а там — немовля в лахміття загорнуте. Вона — ходу звідти. Прямо до голови сільради. Ну, пішли, принесли, показали фельдшеру. Здорове дитя, дівчинка. Ні записки, нічого… Збиралися — в район її, де був дитячий притулок для немовлят, але теперішні Фросьчині батьки, які не могли спромогтися на дитя, вдочерили її. Та дуже скоро розлучилися, хоч обоє й добрі люди.

— Місце, де знайшли Фросину, то глинище чи печера? — запитав я.

— Ну, там глину беруть, підкопують. Бувало, когось і привалювало. Ходи були такі… В одному з лазів її і знайшли. Знаєте, у ті часи багацько люду в Сибір або й на той світ переселяли. Ось хтось і підкинув немовля, м’ать, сподівався, що воно виживе. Спершу в сім’ї все йшло добре. Молоді батьки не нарадувалися кмітливому маляті, та скоро між ними якась кішка пробігла і, як я вже казала, вони розлучилися. Ішли літа й мати побачила, що вже не дасть ради дівчинці і привела її в сиротинець. Усе це на моїх очах відбувалося. Годували тоді тут не дуже — діти слабенькі були. Одна Фроська цвіла і пахла. Бувало, видере в когось із рук шматок хліба і здість.

— А чого її назвали цим ім’ям, — поцікавився я.

— Думаю, тому, що саме в ці роки часто говорили по радіо про письменницю Фросину Коршунович. Вірші її читали. Вона сама десь із Петропавлівського району. Наша — селючка. Ага, забула — у немовляти на ніжці теліпалася на шнурку бірка з єдиним словом «ліліт». Так її й назвали спочатку, але голові сільради воно не сподобалося, мовляв, космополітизм якийсь. Він же й наполіг на «Фросині». Ви скажете, що такі діти є в кожному сиротинці. Авжеж є. А тільки навряд чи з ними пов’язують стільки нещасть. Те помре, те пуститься світ за очі, те стане калікою. Ось Вірка е-е… Віра Семенівна підтвердить — вона з нею із самого початку. Старі люди, які тут з дня заснування інтернату, казали, що з нею прийшло якесь прокляття. Ну, не знав цей будинок ні до, ні після такого насилання.

Тим часом я намагався пригадати, де вже чув слово «ліліт». Бачив колись давно фільм «Вік кохання» з актрисою Лолітою Торез у головній ролі. Була ще одна з богинь у пантеоні шумеро-акадських богів.

— Минулося те з приходом пані Надії, — зауважила Віра.

— Ага… Всі так і думали: прийшла хороша директорка і колектив одужав. Вона справді теє… Ну, приносить щастя. Такі люди є. Але справа не в тім. Не стало тієї, що колотила. Випустилася Фроська, ось і все. Можу побитися з вами об заклад, що в університеті, куди вона вступила, почалося те ж саме, що і в нас тут, і тривало воно доти, доки вона там училася. — Помовчавши, жінка сказала: — Багато діток пройшло через наш сиротинець. Але мало хто з них у пам’яті лишився. А це убоїще немов живе стоїть перед очима.