Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий
- Автор: Лондон Джек
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий». Краткое содержание книги:
До тому додається алфавітний покажчик творів, вміщених у цьому виданні, і бібліографія українських перекладів з Дж. Лондона.
Обручка Генрі боляче врізалася Леонсії в палець, бо Торос у запалі міцно стиснув їй руку, і дівчина отямилася та мимоволі почала прислухатися до його красномовства.
— Ви були чарівне терня в моєму тілі, гострий зубчик у коліщатку остроги, що завдавала найсолодших ран моїм грудям. Я мріяв про вас… і для вас. Ви мали в мене особливе ім'я. І воно завжди було однакове: «Королева моїх думок». І ви таки одружитесь зі мною, моя Леонсіє. Ми забудемо цього божевільного грінго, що, зрештою, вже, помер. Я буду ніжний і ласкавий. Я завжди кохатиму вас. І його примара ніколи не постане поміж нами. Щодо мене, то я ніколи не згадаю про нього. А щодо вас… та я ж любитиму вас так, що й пам'ять про нього не зважиться стати між нами й завдати вам смутку бодай на хвилинку.
Леонсія довго мовчала, і це ще дужче розпалило Topeсові надії. Вона відчувала, що не треба квапитися з відповіддю. Якщо Генрі можна ще визволити… хіба Торес не пропонує їй своїх послуг? Вона не має права відштовхнути його, коли від нього, можливо, залежить урятувати життя людині.
— Кажіть-бо! Мені несила далі терпіти! — схвильовано наполягав Торес.
— Мовчіть, — тихо промовила Леонсія. — Як я можу слухати про чиєсь кохання, коли той, кого я кохала, ще живий.
Кохала!.. Вона сама здивувалась, що вжила минулого часу. Вражений був і Торес — це ще дужче роздмухало полум'я його надій. Отже, Леонсія вже майже належить йому. Вона не любить Генрі. Вона кохала його раніш і більше вже не кохає. Бувши ж чутливою й делікатною, не може вона, звичайно, кохати Тореса, поки той, інший, ще живий. Це свідчить про її вразливість. Він пишався своєю власною чутливістю й похваляв себе за те, що вгадав її приховані думки. Ну, й добре… він уже подбає про те, аби юнак, що має вмерти о десятій годині наступного ранку, не врятувавсь і не уникнув страти. Ясна річ, коли він хоче мерщій заполонити Леонсію, треба, щоб Генрі Морган помер якомога скоріше.
— Не говорім більше про це… тепер, — сказав Торес із лицарською шляхетністю, стискуючи їй руку. Тоді підвівся і довгим поглядом прикипів до неї. Леонсія відповіла йому вдячним потиском, а тоді випручила руку й підвелася з крісла.
— Ходім до наших, — мовила вона. — Там обмірковують, як найкраще визволити Генрі Моргана.
Розмова на веранді, коли вони ввійшли туди, враз увірвалася, немов до Тореса поставилися підозріло.
— Ну, надумали ви що-небудь? — запитала Леонсія. Старий Енріко, рівний, ставний і стрункий, як і будь-котрий з його синів, похитав головою.
— В мене є план, якщо дозволите, — почав був Торес і спинився, побачивши застережливий погляд старшого сина Алесандро.
На алеї, що вела до веранди, з'явилися двоє обшарпаних хлопчиків. На зріст вони мали не більше, як по десять років, а якщо подивитись на їхні злодійкуваті очі та обличчя, то здавалися старшими. Одягнені вони були чудно — один мав на собі сорочку, а другий штани; про них вільно можна було сказати, що вони ділять поміж себе все, аж до останної сорочки. Але що ж то була за сорочка! І які штани! Пошиті на дорослу людину зі старої мішковини, вони були застебнуті на шиї в хлопця й стягнуті вузлуватою мотузкою, щоб не впали з плечей. Руки хлоп'я просунуло в дірки на боках, де колись були кишені. Холоші були підрізані відповідно до коротких дитячих ніг. Рукави сорочки в другого хлопця волочилися по землі.
— Геть! — люто гримнув на них Алесандро.
Але хлоп'я в штанях повільно зняло камінь, що несло на голові, вийняло з-під нього листа й простягло Алесандро. Той нахиливсь, узяв листа і, зиркнувши на адресу, передав його Леонсії, а хлопці тим часом почали канючити грошей. Це видовисько викликало мимовільну усмішку у Френка, і він кинув їм кілька дрібних срібняків. Після цього і сорочка, і штани побігли вниз алеєю… Лист був від Генрі, і Леонсія зразу прочитала його. Він не скидався на прощальний, оскільки автор його вважав за можливе вмерти хіба внаслідок якогось непередбаченого випадку. А втім, якби сталося щось непередбачене, Генрі пре всяк випадок просив переказати всім вітання і доручав особливій Леонсіїній увазі Френка, котрий був гідний цієї уваги бодай тим, що дуже скидався на нього самого.