Гра у відрізаний палець

Вони йшли вздовж бетонного бортика, за яким спокійним пітоном плив Дніпро. Сонце висіло низько над пагорбом. По Набережному шосе проносилися машини. Прогримів по рейках трамвай, додавши у вуличний шум металевого дзвону.

– Ну що? Нервуєшся? – запитав, зупинившись біля бортика, полковник.

– Ні.

– От і добре. – Іван Львович дістав пачку сигарет. – Ти ж не палиш?

– Кинув іще в Душанбе.

– Молодець!

Іван Львович запалив, обвів поглядом широку дніпровську панораму.

– Місто подобається? – запитав.

Нік теж подивився на річку, на живі, забудовані багатоповерхівками береги, на острів, що виднівся ліворуч, на мости. Мовчки кивнув.

– Візьми польський телефон, – сказав полковник.

Нік заховав папірець у кишеню.

– Усе пам’ятаєш?

– Так.

– Тоді запам’ятай іще одне – найважливіше. Ти вирішив його врятувати, бо сам хочеш тікати. Ти – дезертир із СБУ, зрадник. Ти знаєш, де й у кого на заході можна отримати багато грошей, аби влаштуватися там ґрунтовно. Пообіцяй йому половину великої суми, наскільки у тебе вистачить фантазії. Тільки не переборщи, він же не ідіот! І ще – повторюй йому час від часу, що коли ти з ним розплатишся – ви розбіжитеся в різні боки. Зрозумів?

Нік кивнув.

Через півгодини машина зупинилась у дворі хрущовської п’ятиповерхівки. Ранній вечір ще насолоджувався тьмяним світлом уже невидимого звідси сонця.

Вони з полковником пройшли по майданчику зі стовпчиками для сушіння білизни, звернули до дитячого садка. Зайшли на його територію. Там, сховавшись за дерев’яною ігровою верандою, стояв знайомий мікроавтобус – «Мюллер ЛТД – підвісні стелі». Нік раптом подумав, що між цією назвою і внутрішньою начинкою мікроавтобуса все-таки присутній якийсь непрямий зв’язок.

У салоні за пультом сидів той же молодик, тільки одягнений він цього разу був по-іншому. Нік, власне, не пам’ятав, у що він був одягнений минулого разу, але зараз було в нім щось нове. Яскравий жилет цегляного кольору на коричневій сорочці з коротким жорстким комірцем. «Занадто розслаблено для такої служби», – подумав Нік і тут же знайшов пояснення – час тепер інший, не обов’язково ходити в темних костюмах із краваткою, щоб виконувати таку роботу. «Новий час, нові люди, нові правила», – думав він. Йому сподобалася ця думка. Він іще раз із ледве помітною заздрістю в погляді подивився на молодика за пультом. Той немов доводив своїм виглядом, що навіть така служба в новий час не була «суконною», відповідною до «дерев’яного регламенту».

Монітори знову показували коридор із дверима, кухню та кімнату – цього разу спальню. На кухні вечеряли двоє – хлопець і дівчина. Хлопця Нік упізнав одразу – Сергій Сахно. Дівчина була худенька, світле кучеряве волосся збігало до плечей. Розгледіти обличчя уважніше було важко – техніці бракувало якості. Не можна було сказати – красива вона чи ні, як і не можна було визначити колір очей на чорно-білому моніторі. На столі стояла пляшка вина, в келихи наливала дівчина, притому наливала хлопцеві більше, доливаючи собі кожного разу тільки декілька крапель. І пили вони по-різному. Хлопець – одразу до дна, дівчина тільки пригублювала і ставила келих на місце. Вона ж дістала другу пляшку вина.