Смерть Верґілія
- Автор: Брох Герман
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Вид-во Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-52-9
- Переводчик: Олекса Логвиненко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Смерть Верґілія». Краткое содержание книги:
Перу Германа Броха належить також трилогія «Сновиди», романи «Спокусник», «Невинні», численні новели, публіцистичні та культурологічні праці (зокрема книжка «Дж. Джойс і сучасність»).
— Пане… — Перед ним стояв дворак.
— Мені більш нічого не треба.
Дворак показав на хлопчика:
— То що, дати нічліг твоєму рабові? Це не було передбачено… — Набридливий дворак таки мав рацію, це не було передбачено. — Та якщо ти, о пане, все ж волієш, щоб він був десь тут, біля тебе, то ми, безперечно, негайно зробимо тобі цю послугу…
— Не конче… він піде до міста.
— А крім того, оцей ось… — Дворак показав на одного із гурту рабів. — Він цілу ніч буде в сусідній кімнаті, лишень поклич його.
— Гаразд… Сподіваюсь, він мені не знадобиться.
— Тоді я, з того дозволу, піду?
— Йди.
Ця метушня, ці приготування йому вже й так надокучили; нетерпляче згорнувши на грудях руки, нетерпляче покручуючи на пальці персня з печаткою, він очікував, поки цей холодний прислужник зі своїми людьми нарешті піде; та коли це сталося, то, всупереч сподіванням, виявилося, що раб, на якого показав дворак, не вийшов разом із усіма, а лишився стояти біля дверей, ніби так воно й треба; це був чоловік із товстим, як у людей зі Сходу, носом на суворім лакейськім обличчі.
— Відішли його, — попрохав хлопчик.
Раб спитав:
— Накажеш збудити тебе на сході сонця?
— На сході сонця? Навіщо? — На мить йому навіть здалося, що сонце, хоч стояла вже й ніч, з неба зовсім не зникло, а лише сховалося десь на його західнім краї, — осяйний Геліос, той, що ніч переживає, ніч перемагає, могутніший, аніж мати, з лона якої він вийшов.
Одначе треба давати відповідь рабові, який уперто чекає наказу.
— Не треба мене будити, я, мабуть, не засну…
Враження було таке, ніби раб не почув цих слів; він так застигло й стояв біля дверей. Що б то означало? Що чоловік хотів цим сказати? Що якщо не збудити людину, то для неї новий день не настане? Надворі вже ніч, по-материнському спокійна ніч, подих її м’який і приємний, і приємно уявляти собі, що не буде їй кінця-краю; ні, цей раб тут не потрібен, і не потрібно, щоб він уранці будив його.
— Можеш іти спочивати…
— Нарешті, — мовив хлопчик, коли раб причинив за собою двері.
— Атож, нарешті-таки… А тепер щодо тебе, мій юний проводирю… Що ти тут, власне, ще робиш? Маєш до мене яке-небудь прохання? Я залюбки його виконаю…
Малий проводир стояв перед ним, розставивши ноги; округле, по-селянському грубувате і — що правда, то правда, — на жаль, досить негарне личко було трохи похнюплене і, звісно ж, трохи ображене, спідня губа безпорадно випнута.
— Ти хочеш відіслати й мене…
— Я відіслав їх, не тебе… а тебе я просто питаю…
— Не проганяй мене…
У тихому, хрипкуватому юному голосі лунало щось дуже знайоме, його своєрідні селянські нотки нагадували про рідну домівку. В цьому голосі вчувалась далека, майже забута злагода, вчувалася злагода вже недоступно далекого материнського минулого, і пам’ять про нього світилася і в ясних очах хлопчика.
— Я не збираюся тебе проганяти, але припускаю, що тебе привело сюди, як і багатьох інших, свято Цезаря…
— До свята мені немає ніякого діла.
— Хлопці завше прагнуть на свято, ти цього не соромся; через це моя вдячність тобі за те, що ти провів мене сюди, не стане меншою…
Заклавши руки за спину, хлопчик стояв, ледь повертаючись збоку вбік.
— Я свят не люблю.
— Якби мені твої роки, я пішов би туди неодмінно, і пішов би навіть сьогодні, якби був здоровіший; та якби ти пішов замість мене, то я мав би таке відчуття, ніби сам опинився на святі… задля жарту пробрався туди у чужій подобі… Поглянь, осьдечки квіти, можеш зробити собі віночка, Авґустові це припаде до вподоби.
— Не хочу.
— Шкода… то що ж ти хочеш?
— Лишитися тут, з тобою.
Картина святкової зали, до якої мав би пробратися хлопчик і постати там перед очима Авґуста, розвіялась.
— Хочеш лишитися тут, зі мною…
— Назавжди.
О нескінченна, о вічна ніч, у якій незмінно владарює мати, в пітьмі дитя колисаючи, з пітьми в пітьму колисочку гойдаючи, о незатьмарена незмінність цього Назавжди…
— Кого ти шукаєш?
— Тебе.
Малий помилявся. Те, що ми шукаємо, кануло у небуття, і не треба його шукати, бо те, чого не можна знайти, з нас лише поглумиться.
— Ні, мій юний проводирю, ти вів мене, але шукав не мене.
— Твій шлях — це шлях і мій.
— Звідки ти?
— Ти сів на судно в Епірі.
— І ти зі мною?
Усмішка була ствердною відповіддю на це запитання.
— З Епіра, отже, із Греції… Але мова у тебе така, немовби ти — із Мантуї.
І знов усміхнувся хлопчик:
— Це — твоя мова.
— Це мова моєї матері.