Антологія української готичної прози. Том 2
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-6945-0
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Антологія української готичної прози. Том 2». Краткое содержание книги:
Том, який ви зараз тримаєте у руках, присвячений готичній прозі ХХ ст. і обіймає творчість письменників, які творили на початку сторіччя, у міжвоєнний період та в діаспорі. Сюди увійшли твори Івана Франка, Василя Стефаника, Гната Хоткевича, Надії Кибальчич, Антіна Крушельницького, Наталени Королеви, Гната Михайличенка, Софії Яблонської та багатьох інших.
– Мабуть, що так.
– Гадаю собі своїм дурним розумом, що справедливість якась мусить бути і що жаден гріх, жадна кривда не минає безкарно.
– Говорите, як священик в церкві. Але, правда… того священика, про якого ви розказували, я пізнав з ваших слів.
– Невже ж?
– Так. Це був мій дід.
Лице Ксаверія видовжилося і закам’яніло з дива.
– А Гертруда…
– Панна Гертруда, – повторив слуга, і очі його стали рости, рости аж до розмірів двох шиб у вікні…
Коли збудився, на шибах горіла заграва сходячого сонця. Співали перші птахи. Потер рукою очі, підніс високо повіки і лиш раменами здвигнув. «Ігі! І не пив я нічого, крім чаю, і щось таке ввижалося мені».
Встав, підійшов до ліжка і згасив свічку, яка догорювала в ліхтарі і з якої синявий, чуткий димок снувався кругом канапи, як бабське літо круг корча.
Скоренько роздягнувся і пірнув у постелю. Не хотілося йому, щоби Ксаверій побачив нерушену постіль і догадався, що він не спав. Але заснути не міг. Сонні мрії снувалися дальше поперед очі і ніби казали йому: піди й переконайся, чи все те правда.
Встав і пішов до салі. Воєвода грізно дивився зі своїх позолочених, порохом прикритих рам. Усміхнена паня зі шнурком перед кокетливо гляділа на нього і ніби казала:
«І ти віриш, немов то я коло півночі чищу паркет?»
Портрети не членів родини ніби хотіли сховатися в сутінки, які падали ще від великої кафлевої печі. В гостинній позіхала канапа, на котрій стався припадок зі старим паном. До иньших покоїв не заглядав. Був певний, що і там не инакше, лиш так, як йому ввижалося у його сонних марах.
Відчинив двері на ґанок і уявляв собі ті вогні, що горіли в парку, коли двір облягали збунтовані селяни. Туди перекрадався лакейчук на попівство в село, туди надійшов священик, тут він промовляв до бунтівників.
Таке-то…
А тепер у парку було тихо і глухо. Доріжки заростали травою, дерева порохнявіли і валилися, ставок заростав ряскою і шуваром.
«Цей двір засуджений на запустіння, – пригадав собі слова свого нічного провідника по салях. – Бо єсть невидима книга, в котрій списують добрі і злі учинки, і мусить бути рука, котра зведе колись усі порахунки в тій книзі».
Обійшов кругом великий, старий сад, а як вернув, ліжко його було вже постелене і в їдальні крутився Ксаверій у фраку і в білій краватці.
– Що пан позволять, каву чи гербату?
– Гербату, розуміється, коли наставили самовар.
– Він уже два рази перекипів. Петрусю, принеси його тут!
Петрусь приніс самовар, і Ксаверій налив філіжанку пахучого чаю.
– Як вам спалося, Ксаверій?
– Дякую панові, що ласкаві спитати. Погано. А пан?
– І мені не найкраще.
– Такі тепер часи, що чоловік навіть сну спокійного не має. Погані часи! – І зітхнув.
– Що ж вам снилося такого?
Спинився перед кріслом гостя і, закинувши серветку на ліву руку, а правою поправляючи білу краватку, говорив:
– Снилося мені, ніби я пана спроваджував по салях і розказував таке, чого нікому не сказав би. Чимало є такого, про що не годиться казати! Події, як мерці, їм спокій належиться у гробі.
Гість дмухав на гарячий чай.
– А скажіть мені, Ксаверій, кілько літ, як учителька втопилася у ставі?
Ксаверій зробив великі очі.
– Учителька?
– Тая німка, знаєте, що панич хотів романсувати з нею.
Ксаверію мало чайник не вилетів з рук.
– Багато, а багато, я ще покоєвим був.
– А чи жиє хто з родичів дівчини, що зарізалася в салоні?
– Тої дівчини? Чи жиє?… Не знаю, прошу пана, не знаю.
– А бачили ви тую паню, що вночі фротерує паркет?
Ксаверій закашлявся, задріботів ногами і вибіг до другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами:
– Йсусе Христе! Йсусе Христе!
Гість випив снідання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети і подзвонив тим дзвінком, на котрім дзвонар, католик, вирізьбив усю свою нехіть до дисидентів. На порозі появився Ксаверій.
– Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне діло в місті. Поклоніться пану управителеві і скажіть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продає. А тепер пішліть на село і найміть для мене коні до станції.
– Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо і так має виїхати наш повіз по пана управителя. Вишлемо скорше, і пан ним поїдуть, а коні до вечера відпічнуть у заїзднім домі.