Привид у Домі Гукала

Ця заява викликала жваве невдоволення Діанки та Миколки.

— А я, по-твоєму, дівчисько, чи що? — насупився Маковій-молодший, хоча, відверто кажучи, справді більше любив спати внизу — там не так трусило.

— Це дискримінація, Семчику, — підтримала хлопчика Ді. — І Данилкова бабця тобі цього не подарує!

— Це точно, — з кумедною урочистістю кивнув Данилко. — Ти, друзяко, про ці всі умовності забудь.

— Про які умовності? — не втямив Семко.

— Та типу «хлопчик-дівчинка». У баби Тані є одне розділення. На два табори — моряки і сухопутні… щури. Дуже ефективне.

Семко зітхнув.

— Весела в тебе бабця.

До дітлахів із постільною білизною в руках зайшла провідниця — кругловида балакуча жіночка, трохи схожа зовні на Діанчину маму. Звали її, як вказувалося на бейджику, Марина Павлівна. Вона відразу поцікавилася, як тут ведеться малечі, викликавши хвилю німого обурення: чим-чим, а малечею себе ніхто з Команди Мрії вже давно не вважав. Потім Марина Павлівна зізналася, що це отой «симпатичний дядько в міліцейській формі» попросив її приглядати за дітлахами, на що Миколка глибокодумно мовив:

— Саме цього я й боявся.

Насамкінець тітка Марина поцікавилася, чи буде хтось чаю. Діанка відмовилася — вона більше полюбляла соки, а ось хлопці замовили собі по склянці. Миколка навіть уголос подумав про каву, але Данилко його відрадив.

— Не варто. Ми приїдемо до Сімферополя пізно і до ранку зупинимося в бабусиної подруги. Вип’єш кави — зовсім не заснеш.

— У-у, — розчаровано мукнув Миколка, — а я сподівався, що ми відразу до Пар… те… ну, до моря поїдемо.

— Серед ночі по гірській трасі? — здивувався Данилко. — Це дурний ризик. А моя бабуся все ж не екстремал.

Марина Павлівна приготувала чай дуже швидко, вправно виставила його на столик біля вікна і лукаво побажала:

— Добраніч, курортники!

— Вибачте, будь ласка, — раптом спитала Ді, — а сусіди наші, з третього купе, чаю часом не просили?

— Часом просили, — підтвердила тітка Марина, анітрохи не здивувавшись.

— І скільки саме?

— Дві склянки, сонечко. Одну без цукру. А що?

— Нічого. Ось бачиш, — повертаючись до Миколки, сказала Діанка, — нікого третього з ними немає.

— Або йому просто чаю не можна, — буркнув хлопчик, старанно заправляючи подушку в пошиванку. Від нерівної боротьби з капосною білизною він аж почервонів.

А Марина Павлівна, що вже стояла на порозі, збираючись виходити, раптом завагалася. Помовчала якусь мить, але таки наважилася:

— Може, воно вас і не обходить, але… Останнє купе порожнє.

— Ну то й що? — плутаючись у простирадлі, відгукнувся Семко. — Всяке буває.

— Влітку не буває, — рішуче заперечила тітка Марина. — Воно викуплене, ось що. Квитки на нього є.