Душниця
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Києво-Могилянська академія
- ISBN: 978-966-518-656-4
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Душниця». Краткое содержание книги:
«Душниця» — нова фантастична історія від Володимира Арєнєва. «Душниця» перемогла на конкурсі дитячої та підліткової книжки «Книгуру-2013», була визнана найкращою мережевою публікацією за даними сайту «Лабораторія фантастики» (2013), отримала престижну премію «Нові горизонти». У серпні 2014 р. на загальноєвропейському фестивалі фантастики «Єврокон» у м. Дублін (Ірландія) Володимир Арєнєв був визнаний найкращим автором фантастичних творів для підлітків, а художник цієї книжки — Олександр Продан — найкращим художником-ілюстратором.
Володимир Арєнєв — автор 21 книжки, лауреат численних літературних нагород зокрема премій ім. О. Беляєва та О. Гончара, найкращий молодий фантаст за результатами «Єврокону-2004». Його твори друкували українською, російською, польською, англійською, французькою та іншими мовами.
Твір ілюстровано знаним художником Олександром Проданом.
— А ти чув, «Легенду про Душепивцю» з четверга показують…
Замовчали.
— Підемо? — поцікавився він, усміхнувшись. — У суботу?
— У суботу я не зможу. Давай післязавтра?
— На вечірній? Чи перед школою?
— Перед школою не встигну, у мене ж танці.
— Тоді — увечері?
— Увечері. — І вона раптом додала, ще раз його здивувавши: — Я вже думала, ти ніколи мене не запросиш.
Вони заходилися обговорювати подробиці: де й о котрій зустрічаються після уроків, який кінотеатр і, звичайно ж, які місця вибирати, і що за квитками варто з'їздити сьогодні, бо прем'єра у 3-D, народу напхається, це завжди так…
Сашко почувався дивно: із неймовірно живим і яскравим сприйняттям кожної миті — слова, жесту, погляду, — поєдналася певна відстороненість, так, наче спостерігав за собою збоку.
Він ще не встиг отямитися, як до їхнього столу проштовхався Грищук і, задихаючись та активно жестикулюючи, заходився щось пояснювати. Погляд у Грищука був дикий і кумедний, окуляри збилися набік, а вузол краватки майже роз'їхався.
— Що? — перепитав Сашко. — По-людськи можеш пояснити?
Грищук узяв зі столу компот і залпом видудлив. Витер змокріле підборіддя, чітко, по-людськи сказав:
— Антип приходив. Я в класі сам сидів, ну, ще Жирнова, але який з неї толк. А більш нікого. Ну і от. Антипов такий зайшов, посміхнувся й одразу до твоєї парти. Я йому кажу: «Не чіпай», — а він… — Грищук безнадійно махнув рукою і зиркнув на Настану склянку компоту. — А Жирновій він пригрозив, якщо хоч кому бовкне, вони з Рукоп'ятом її з-під землі дістануть.
Сашко сполотнів. Його портфель був уже не новий, але міцний, ще кілька років можна носити. А на новий зараз грошей точно немає. Та головне не це; коли Антип щось зробив із конспектами — кінець. Ну добре, хімію у Грищука можна списати, і біологію… а фізику Грищук конспектує паскудно, він, гадюка, її і так розуміє. І це ж не один вечір доведеться згаяти, щоб усе перекатати.
І ще в портфелі був зошит із нотатками з дідового проекту. А таке в жодного Грищука не спишеш.
— Куди він пішов?
— Сказав, тебе на подвір'ї чекатимуть. Сказав: «Хоче забрати — нехай приходить». — Грищук знову зітхнув. — Ти б не ходив, Турухтуне, га? Покличемо директора чи класну, хай із ними розбираються. Там усі: і Рукоп'ят, і Ковпак, і той… ну, худющий такий.
Загалом, мабуть, іншим разом Сашко так би й учинив. Але ж не при Насті.
— Розберемося, — сказав він, підводячись із-за столу. Сподіваючись, що схожий зараз на Діка Андреоллі; здогадуючись, що напевно ні.
— Я з тобою, — заявила Настя. — Пішли.
На подвір'ї було тихо й порожньо, як у фінальній сцені «Срібних сідел» — у тій, де дуель. Меншаки збилися у зграйки на лавочках уздовж вікон, попритискалися носами до скла і спостерігали.
Рукоп'ят і кодло чекали під парканом, біля старої липи. Циркуль усівся верхи на нижню гілку і гойдався вгору-вниз, вона глухо й покірно рипіла під ним. Поряд, єхидно усміхаючись, щось обговорювали Ковпак і Антипов. Рукоп'ят уперся лопатками в паркан і, склавши руки на грудях, напружено стежив, як Сашко з Настею прямують до нього. Портфель стояв біля його ніг на купі підгнилого листя, уздовж паркана таких куп було чимало, на вихідних їх спалювали.
Сашко став перед Рукоп'ятовим і змусив себе пригадати той день, коли все це кодло дало драпака — аж закуріло. «Хлопчиська, — твердо сказав він собі, — просто хлопчиська».
Але тепер це були жорстокі, озлоблені хлопчиська, котрі прагнули відігратися за свою ганьбу.
— О, і коза тут, — вищірився Рукоп'ят. — Душевненько, ага. — Він повернувся до Сашка. — Ну що, головастику, хоча б дала?
— Поверни портфель, — промовив Сашко.
Він тільки зараз збагнув, що вийшов на вулицю без куртки. Було дуже холодно, і йому насилу вдавалося стримуватися, щоб не затремтіти. Щоб не здригнувся голос. Це найголовніше. Помітять слабину — розчавлять, знищать.
Жевріла надія, що втрутиться хтось із учителів, хоча навряд чи. Рукоп'ят спеціально розіграв усе у віддаленому куточку двору, на перерві. Зараз задзвенить дзвоник — і нікого ти, Турухтуне, не дочекаєшся. Натомість Рукоп'ят влаштує перед усією школою «відкритий урок» — щоб інші не насмілювалися.
— Який портфель, тюхтію? Цей? — Він тицьнув його носаком чобота. Портфель повільно завалився набік і впав, привідкривши «рота», втупившись тьмяними застібками в сіре небо. — До чого тут я? Мені він не треба. Тобі треба? — повернувся Рукоп'ят до Антипова. Той похитав головою і вишкірився, аж вуха стали сторчма. — А тобі? Тобі?