Чарівна брама
- Автор: Лапикура Наталья Михайловна, Лапикура Валерий Павлович
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-207-7
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чарівна брама». Краткое содержание книги:
І нехай вас не дивує, що ідея «Брами» виникла під артобстрілом на боснійських фронтах Першої Балканської війни, куди Лапікурів привела їхня журналістська доля, що деякі персонажі схожі на їхніх рідних дідусів і бабусь, а українське село з паралельного світу — на те, де пройшли найщасливіші роки їхнього, авторів, дитинства.
І нехай вас не дивує, що багатство, розмаїття і доброта героїв української міфології не поступається навіть всесвітньо відомому світові Толкіна. Як казав один із героїв лапікурівських повістей, чи ми не українці?
Богдан пам'ятав з уроків біології, що у папороті квіток немає. Але промовчав. У цьому світі, напевне, як хто захоче, то у нього й на вербі груші ростимуть.
Далі йшли мовчки, аж доки не почало темніти. Стали готуватися до ночівлі. Розпрягли коника, прив'язали до дерева, аби якась ласиця не здумала на ньому вночі кататися. Розстелили на траві велике рядно, поряд поскладали сакви. Наламали та позносили докупи побільше хмизу для багаття. А потім дядько Яків дістав з-за пояса маленький, як з'ясувалося, кістяний ножик і обвів по землі велике коло навкруг їхньої стоянки. Зобачивши цікавий Богданів погляд, пояснив:
— Ніж — свячений, тому коло — заворожене. Боно нас для усякого гаддя невидимими робить. І саме — як стіна. Не те що відьмак якийсь, а й сам Вій не переступить. Тож лягай спокійно і спи. Завтра день важкий.
— Це той Вій, про якого ми у школі проходили?
— Не знаю, хлопче, як у вас у Києві, а у нас кожна дитина і без школи про Вія знає. Той самий, той самий! Він такий у світі один.
— А правда, що він поглядом убиває?
— Можливо, й правда. І взагалі, запам'ятай раз і назавжди: всій нелюді й нечисті намагайся в очі не дивитися, бо вбити не вб'є, а кепсько зробить.
— Та годі вже хлопця на ніч лякати. Ви тут спіть собі, — втрутилася баба Франя, — а я трохи політаю. Подивлюся, де, що і як…
Вона миттю обернулася совою, підбадьорливо ухнула і злетіла у темне небо.
Дядько Яків заснув майже одразу, а Ох сів під стовбуром дерева, притулився до нього — і зник! Тільки костур залишився.
Спати Богданові не хотілося. Але він уже зрозумів, що саме вночі Вітькові легше «пробити» до нього віконечко. Отож, він ліг і приготувався до «сеансу зв'язку». Та зосередитися йому не вдалося. Бо спочатку щось почало тріщати в кущах, а потім між деревами замерехтіли якісь дивні вогні. Так, наче хтось зовсім маленький ніс лісом у руці смолоскип. Синювате полум'я обминало дерева, то наближалося до галявини, то віддалялося. Часом два вогники сходилися докупи, зливалися в один, більший, знову розділялися і розходилися в різні боки.
Віддалік чулися голоси:
— Де вогонь блимає, то так і знай, що там гроші є. Як блимає, значить, гроші перечищаються. Вони тричі на рік перечищаються: під Новий рік, на Великдень і на Івана Купала.
— Шукайте, де три дуби з одного кореня ростуть, — бубонів хтось другий, — то значить, що молодого дуба підкопано і під самий корінь скарб підсунутий. А знаєте, кажуть, то козак Мамай так скарби від поганців ховав. Заховає — та й забуде, куди ховав…
Це тривало досить довго, але коли віддалік затріщав хмиз, та так виразно, наче хтось ходив навколо них, Богдан не витримав і розштовхав дядька Якова. Дядько спочатку спросоння вхопився за меча, потім сів і протер очі.
— А-а-а, то мертві вогні, соколику. Лежи, дивись, а краще — очі заплющ. І не рипайся.
— Так ходить же хтось…
— Не все те, що сіре, — вовк. Не все, що в лісі ходить, — на нашу погибель. То бідолахи, які скарби шукають. Ще торік на Купала знайшли щось таке, на цвіт папороті схоже, відтоді й бродять щоночі. Все думають, що квітка їм на казкові скарби вказала. Але не можуть згадати, де саме. Отак і бродять цілий рік. На зиму вгамовуються, а тільки-но сніг зійде — знову за своє.
— Так що, дядьку, знайдуть вони те, що шукають? Хоч колись?
— Можливо, й знайдуть. Скарби. А можливо, й погибель свою. Он мертві вогні вже їх шукають, заманюють. Підеш за таким вогником — і не повернешся ніколи. А цвіт папороті? Що я тобі, Богдане, скажу, всі про нього знають, а ніхто не сказав, що бачив. І ще подейкують, що він просто так у руки не дається. Душу треба за ті скарби віддати. А хто віддавав, то не встигав тим скарбом і натішитися, бо до наступного Купала його Той-що-під-землею-живе забирав.
— А сказати вам щось? — наважився Богдан. — Квітки папороті немає. Бачили на звороті листя, такі, наче зернятка малесенькі? Спори називаються. Ото вони розсіваються і з них нова папороть росте. А квіток не буває.
У цей час з-за їхніх спин одізвався дуб голосом діда Оха:
— Якби тільки те, що очі бачать та вуха чують, був наш світ, то жили б у ньому самі жаби. Людина би інший пошукала.
Дядько і хлопець мовчки погодились і знову повкладалися на рядно. Хмиз під чиїмись ногами все ще тріщав, мертві вогні збігалися докупи і розбігалися в різні боки… Скарбошукачі все бубоніли і бубоніли. Нарешті, коли вони мало не впритул наблизилися до галявини, дід Ох не витримав. Він виліз з дуба і з'явився просто перед непроханими гостями.