Місто Тисячі Дверей

Відьми на старомодних пилососах мчали на своє відьмацьке збіговисько у бік Не Зовсім Лисої Гори — густо порослого ялинником пагорба. Звідти доносилися перші «Ой!», «Ух!» і «Ну от, знову промахнулася!» Це новоприбулі здійснювали посадку — не м’яку, а яку вже вийде. Повітряна куля зітхнула і подумала, що пилососи все-таки не зовсім досконалі літальні апарати, адже вони не створені для польотів у небі. Так само як і мітли. Але відьми — вони ж відьми, їм потрібно, так би мовити, тримати фасон. Навіть якщо при цьому доводиться приземлятися на ялинові лапи. Куля здригнулася, коли уявила собі, що б голки вчинили з нею.

Потім розпочалося найцікавіше: за зміною повітряних потоків і пожвавленням серед зірок куля здогадалася, що десь поруч літають вакуумні летяги. Звичайно, вона ніколи в житті не бачила їх (до речі, у повітряних куль і очей немає, вони зовсім по-іншому сприймають навколишній світ). Але здогадуватися про присутність вакуумних летяг могла. І навіть іноді обмінювалася з ними кількома ввічливими словами про погоду.

Однак сьогодні поспілкуватися з летягами кулі не пощастило. Вона помітила, як до будинку повертається хазяїн, і вирішила, що краще б до його приходу з’явитися на даху. До того ж вона, як і інші повітроплавальні кораблі, потроху впадала у сплячку через відсутність тіней міжДвірних вітрів.

Вже спускаючись на дах, куля також помітила дивну компанію, яка рухалася однією з вуличок. Але добре роздивитися (або, якщо точніше, завважити) вона не встигла, оскільки хазяїн був зовсім близько. Куля опустилася на дах і сумирно завмерла. Задрімала.

Тим часом дивна компанія, яка складалася з Фімки, Лонгія-Л’Оккі і Невиконаної Обіцянки (і, зрозуміло, Мосей у Фімчиних кишенях), уже встигла добряче перехвилюватися, блукаючи нічними вуличками Охів. Як і в кожному місті, в Охах було два життя: денне і нічне. І нічне життя Охів дуже сильно відрізнялася від денного. Як уже було сказано, ночами у небі над містом літали на пилососах відьми, й іноді вакуумні летяги (самі, без пилососів). Але між будинками теж блукали всілякі-різні... городяни, якщо можна так висловитися. То промчить карета, запряжена величезними псами з палаючими очиськами, то прострибає на одній нозі лелека в блюзнірському ковпаці, а то прошкандибає чийсь надміру активний журнальний столик.

Чомусь Фімці здавалося, що з деякими нічними мешканцями Охів краще не зустрічатися. Тут узагалі все начебто розмежовано: одні живуть уночі, інші — вдень. І буцімто домовилися зайвий раз одне одному на очі не потрапляти. «А хто не сховався, я не винен», — пригадав він слова лічилочки.

Хоча, напевно, в минулому нічні мешканці, навіть якщо і заставали когось із денних, не надто суворо до них ставилися. Але то були звичайні часи, коли ще не пропав Горщичок, а мракковари без проблем здобували собі заДвірних сонячних зайчиків. А зараз усе змінилося, і нічні городяни, як і денні, були трохи... злостиві.