Політологія: наука про політику

Синтезом спадщини двох джерел — античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-політична думка епохи Відродження (Ренессанса). У культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї та концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. Тоді ж до суспільно-політичних систем Платона, Арістотеля, Ціцерона проявлявся особливий інтерес. Це пояснюється прагненням мислителів використати їх концепції держави і права, політичні та естетичні погляди з метою впровадження в практику для задоволення політичних та ідейних запитів Відродження. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноти чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в XIII ст. в Італії виникає і поширюється в Західній Європі гуманізм — підхід до суспільства, що утверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми. Італія — перша в Європі стала на шлях розвитку капіталістичних відносин, а буржуазія, яка тоді народжувалась, формувалась, вимагала усунення феодалізму, ієрархічної залежності одного соціального ладу від іншого, принципово іншого, відмінного від церковно-схоластичного тлумачення, прагнула простору для вільних дій і розвитку, прагнула вирішити питання про природу людини, принципи побудови людських відносин. Якщо релігія розглядала людину як істоту, насамперед, духовну, причому в духовності основним вважалась віра, то гуманістичний напрям наголошує на чуттєвих потребах людини і вимагає їх здійснення в існуючому світі, віддаючи переваги визнанню зверхності розуму над вірою. Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум та волю і таємно впливає на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Усі люди народжуються однаковими і потребують рівності та справедливості у реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила ґрунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство.