![Музей покинутих секретів [з малюнками] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/2/9/6/8/3/muzej-pokinutih-sekretiv-z-malyunkami-download.jpg)
Музей покинутих секретів [з малюнками]
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів [з малюнками]». Краткое содержание книги:
І звідкись я пам'ятаю цей подив (гордість, захват…) — від того, що рідна людина (жінка! слабка істота, як ти звик думати…) зненацька виростає тобі в очу до ґрандіозного масштабу, а ти стоїш як пень (ліс, сніг, ялинове віття…), і прешся з зачудування: як вона змогла? Така маленька… (Бабця мені головою до грудей діставала!)
— …той коричневий зошит, — дотирається мені до свідомості татів голос, — де вона собі нотатки до спогадів робила…
Цей легкий коґнітивний дисонанс мене нарешті прокидає:
— Коричневий зошит? — дивуюся майже притомно. — Бабцін? Отой, із криптограмами? Хіба він не темно-зелений, той зошит?
Я б був заприсягся, що темно-зелений. Як зараз його бачу: обкладинка смарагдово-трав'яного кольору, і всередині зо два десятки сторінок, змережаних загадковими скороченнями — наче шифром якоїсь упалої розвідки.
— Та що ти геть усе позабував! — сердиться тато. — Я ж вам показував, коли ви фільмувати приїжджали, — коричневий зошит, грубий, у коленкоровій обкладинці, он він у мене на бюрку лежить!..
Може, при переході з одного часу в інший відбувається щось на кшталт заломлення променів при переході в інше фізичне середовище — і старі предмети в нашій пам'яті змінюють форму й колір? (А звук? Що тоді відбувається зі звуком, із давно відлуналими голосами?..)
— До речі, — каже тато в слухавці, в своєму малометражному п'ятачку, осяяному бабцею Ліною, як світлом мертвої зірки: — Ти часом не пригадуєш собі нікого з її товаришів, хто мав ініціали «А. О.»?
— Я?
О Господи, що він собі думає — що ми з ним ровесники? Які ініціали, я їх і на ім'я, тих дідів, нікого не згадаю… Хоча, стоп, може, якщо сильно напружитися…
— «А — О», — виразно, по буквах повторює тато, як глухому. — Або ще — «Ад. Ор.»
— Ад. Ор.? — відлунюю тупо.
— Я певен, що це якесь ім'я, — хвалиться тато. — Два імені з її зошита я вже розшифрував: Кричевського — то дзядзів товариш був, у Норильську згинув, під час повстання, — і старого Банаха, лікаря, не пригадуєш його? Він до нас заходив, як ти ще малий був, із-під Самбора приїздив, — у Львові після заслання не дозволили йому прописатися…
(«А я хлопець з-під Самбора, батько вмерли, мати хвора, співаю, гуляю, як холєра…» — вистрілює мені в голові непристойним рядком, що його тут-таки перекриває автоматна черга, — га га, а що, псю мать, не вцілив?..)
— Не пам'ятаю я, тату…
— От і я не пам'ятаю! — розуміє він по-своєму. — А в мами не раз трапляється — то «А. О.», то «Ад. Ор.». Причім «Адор» без крапки, одним словом писано, виходить ніби як по-французькому — «же вуз адор», я вас обожнюю… Від «адорація». На псевдо не схоже, думаю, що таки ініціали, а нікого з такими ініціалами з їхнього товариства щось не пригадую. І хто б то міг бути так зашифрований?
— Може, ти не про те думаєш? То міг бути якийсь бабцін адоратор з дівочих літ, а тобі все лента за лентою набої подавай…
— Який тобі адоратор, там цілі ланцюжки подій із цими ініціалами виписані! Як формули. От послухай, я тобі прочитаю… Зараз, почекай, візьму зошита…
Човг, човг, човг — почовгав від апарата, хляпаючи задниками капців, заки я похопився щось муркнути. Якщо я так і не склеплю очей, доведеться вранці Лялюсьці за кермо сідати. Нічого собі ми зі старим бавимо нічку — за всі невиговорені години зразу. Чи, точніше, то бабця Ліна нас бавить. Наскільки ж її ще вистачить?..
— Дивись, — шумно повертається тато в слухавку, щось там вовтузиться, шурхотять перегорнуті сторінки: — А во, знайшов!.. Сорок четвертий рік — мама на кожен рік відводила по сторінці й заповняла, видно, в міру того, як пригадувала, що тоді було… І от, прошу дуже: «Зустріч з Ів.» — це з Іваном, з дзядзьом твоїм, він так всюди позначений… Далі, з великої літери — «Портфель». Це вони так із дзядзьом познайомилися: під час німецької облави…
— Я знаю. Дзядзьо їй портфель із летючками пхнув у руки, вона потім його так по вулицях, перед носом у німців і додому донесла.