Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— Панове!
Гольт насторожився. Знову цей голос, різкий, металічний, чужий голос! У Гольта по спині забігали мурашки: голос, що дає накази, голос долі. Він проник у його стомлений мозок, як колись вривався в його мрії, наздоганяв його на березі річки і в тиші шпитальної палати, голос, від якого нікуди не втечеш.
— Рота відбила першу атаку і повинна…
Голова Гольта була ніби налита свинцем. Голос Вольцова відігнав втому. Гольт прислухався, і раптом слова перестали бути пустими звуками, він збагнув їх зміст:
— …загинути смертю героїв!
Як часто він це чув! Про це писалось у хрестоматіях, починаючи з героїв священного загону Пелопіда і кінчаючи образами Ернста Юнгера. В останні роки заклик загинути смертю героїв не сходив з сторінок газет. Це була фраза, погроза, істеричний крик. Але тепер, в устах Вольцова, вона прозвучала як смертний вирок.
«Виходу немає», — думав Гольт.
Вольцов простягнув йому коробку сигарет, але Гольт похитав головою. Вольцов глибоко затягся.
— Я все своє життя був прихильником Шліффенової тактики Канн… Ще Клаузевіц вчив, що сконцентрований удар… Наполеон каже, що слабша сторона не повинна…
Патякання Вольцова викликало у Гольта подив, ніби він чув щось подібне вперше. «Так хто ж це, — думав він, — стоїть там, схилившись над картами?»
— …підійшли, якби не… і я б у разі… вдалося б, але… мабуть, вдалося б, якби…
«Я б, якби, в разі, напевно…»
Завіса прорвалась. Гольт прокинувся. Він опам’ятався. Раніше він бачив і темний підвал, і стіл з картами, і п’яного лейтенанта дуже невиразно, розпливчасто, ніби крізь туман. Тепер все постало перед ним ясно, випукло, чітко. Думка запрацювала з послідовністю і гостротою, що їх цілу вічність притуплювали апатія і байдужість, — якщо він взагалі коли-небудь здатний був думати, він, що шукає в темряві з зав’язаними очима… Механізм його мислення за одну мить переорав увесь попередній досвід, по-новому усвідомив всі враження, перевернув все його життя догори дном і переніс його з минулого в сучасність.
Як зачарований дивився Гольт на Вольцова. Уже два роки знає він Гільберта, час не малий. Два роки вони воюють пліч-о-пліч. Поряд стояли біля гармати на зенітній батареї, бачили і атаки на бриючому польоті, і бомбові килими, вийшли живими з боїв у Карпатах, тікали крізь сніг, хуртовину з Східного фронту, сиділи в одному танку. Від дурних хлоп’ячих витівок до рукопашного бою з американцями — все пережили разом. Так, Гольт знав Вольцоваг нічого в ньому не було нового, нічим він не міг здивувати його.
Але о другій годині раннього квітневого ранку 1945 року він ніби вперше познайомився з ним, уперше побачив. Він дивився на Вольцова, не зводячи з нього очей, як на чужу людину: високий на зріст, широкоплечий військовий, нервово посмикуючи бровами, стояв біля столу над картою і, підкріплюючи свої пояснення рухами руки, говорив: «Я б таку атаку…» Чужа людина, хоч жовте світло гасової лампи осявало добре знайоме обличчя.
«Розбита, знекровлена рота, — думав далі Гольт, — смертельно стомлені люди сплять у кущах, під деревами, у розбомблених підвалах; і в одного голова в закривавлених бинтах, у другого — «трус мозку, у третього — шок».
У грудях Гольта неначе щось розбилося. «Цей Вольцов, — думав він, — стоїть над картою, а надворі сплять люди, і для нього вони мізерна величина в рівнянні з багатьма невідомими, тільки стрілки на карті, шахові фігури, іграшкові макети на великому ящику з піском, неживі предмети — і більш нічого. Але хто ж Вольцов для них, для мене?»
Невиразний здогад промайнув у нього, утвердився у свідомості, став упевненістю. У Гольта аж дух перехопило. Полуда спала з очей, темряву змінило яскраве світло.
«Він — це наша доля.
Доля, провидіння, бог; ми безсилі, ми тільки пішаки у великій грі… Доля, — думав він, — моя доля — це Вольцов.
Де ж були мої очі, де був мій розум? Моя доля — людина, жива людина з плоті і крові, з мозком і з серцем, що б’ється. І ця людина прибрала до своїх рук владу над життям і смертю: він — або хтось інший — як тут, у підвалі, так і всюди, по всій країні, в малому і великому… — Він зрозумів тепер: — Щось безіменне, добре продумана система, мундири з різними відзнаками, ціла ієрархія насильства — ось наша доля! Все брехня і обман. Обожнюється тупість, а провидіння виявляється холодним розрахунком! Не всемогутня доля, що керує гнаними, не провидіння, що визначає шлях, не бог над тлінними смертними, як говорили нам, а людина над людиною, володар над безвладними, смертний над смертними!»