Сад Ґетсиманський
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Язык: украинский
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Сад Ґетсиманський». Краткое содержание книги:
Іван Багряний (1907 — 1963) зазнав сталінських репресій у 30 – ті роки, пройшов всі кола пекла, як потім і герої його роману. 1945 року змушений був емігрувати з СРСР. У ФРН були написані романи «Сад Гетсиманський», «Огненне коло», «Тигролови», численні поезії, п’єси. «Сад Гетсиманський» — один з перших творів світової літератури, що викриває злочинну суть сталінщини. Події відбуваються на Україні.
У перевиданні збережено особливості мовно – стилістичної манери автора.
Андрія посадили на табуретці. По формі. Довго дивились мовчки, вивчали Андрієве обличчя.
Потім Великін вийняв з течки непідписаний протокол і мовчки поклав його на стіл насупроти Андрія. Поклав і дивився чекальним поглядом.
— Ну – с? — процідив запитливо Великін. Сергєєв позіхнув і оглядав камеру, так ніби вперше її побачив, постукав з цікавістю закаблуком об підлогу, подивився туди, де постукав, і запитав Великіна:
— Гм… Це там камери смертників?
— Там… — сказав Андрій замість Великіна і замість відповіді цьому останньому.
— О, а ти й знаєш? — здивувався Сергєєв іронічно. — Звідкіля ти це знаєш?
— Весь світ про це знає.
— Та що ти!.. А от, що ми тут сидимо й що з тобою зробимо — про це світ не знає. Ажи? Чи як ти думаєш?
— Взнає… колись…
— Ха – ха – ха!.. Ну то вже, брат, дудки!.. Ха – ха – ха! Та якби світ знав, що ти оце тут, то прийшов би сюди й тут тебе геть роздер! Поняв? Так що ми тебе охороняємо…
Андрій промовчав. Він не мав охоти до розмови, як не мав зовсім наміру й підписувати протокола. Даремно Великін дивився таким чекальним, напруженим поглядом, водячи ним від обличчя до протоколу. Андрій не збирався підписувати. Це було написано на його обличчі й на всій його фігурі.
— М – да – а.. — протяг Великін, примруживши очі й зціплюючи зуби. — Так ти що, відмовляєшся від усього, що ти тут понаписував? Ну, добре, якщо вже ти не хочеш підтверджувати, то ти так і напиши — «відмовляюся від усього, що я тут понаписував!..» Пиши. Ну – ну, давай.
— Вірно…
— Ага, ну от ти сказав «вірно»! Отак і запиши, запишіть, Сергєєв, «вірно» і так далі…
— Вірно, — відкарбував Андрій, — а за цим іде «і так далі» — тобто: вірно, що така фраза там мусила б стояти. Але написати її мусить… гром. Сергєєв, бо ж то він там понаписував.
— Та ти що! Зідіотів? Забув уже, як ти писав?! Не забув? Ну, так і напиши — «все, що я отут написав, є брехня». Чого тобі ще треба. І буде квит. Отак відмовишся і все буде в порядку. Ну? І закінчимо вже все по – хорошому. Справді, досить вже цієї єрунди!
Андрій не поворухнувся.
— Та що ж ти, чорт би тебе забрав! Підтверджувати не хочеш і заперечувати не хочеш? То що ж ти хочеш?!
— Я хочу… Я хочу бачити прокурора (Андрій зовсім не хотів бачити ту мавпу, але це так).
— Овва! Та й що ж ти з ним робитимеш? Цілуватимешся чи що?!
— Ні. Я йому напишу власноручно свій «протокол»… і підпишусь…
— Гм… — уїдлива іронія. — Та й що ж ти там писатимеш?
— Правду…
— Йолоп! Ти хочеш знати «правду»! Ну, так правдою є, що твій прокурор сидить вже ось у цім десь корпусі. Як зустрінеш, пожалієшся й напишеш… А тим часом я тут твій прокурор і все… Цар і бог!.. Отже, пиши своє заперечення.
Андрій щодо прокурора це сказав так собі, бо в дійсності не мав ніякого наміру щось писати жодному прокуророві й жодного з них бачити — «правда» про прокурорську функцію йому добре відома. Сказав те, аби лиш розряджувати напругу, аби лиш відволікатись від того протоколу, що лежить на краєчку стола.
— Ну, а ще що ти хочеш? — вже палахкотів очима Великін.
— А ще… На підставі закону, я хочу очних ставок…