Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
— Ну, а куда ж?.. За ким підемо?..
— Куда. Нікуда! Пока незвєсно, хто управляє — нікуда! Коли темно навколо — люди сплять… От і все… Просвєщеніє треба людям дать… А з Каміняками нам не по дорозі. От забрали у людей гроші, й уже, один з другим, у кулаці затиснув. Дідова кров… Твойо — мойо, а мойо — не твойо!..
— Хо-хо-хо! Правильно, кольки його матері.
Так гуторять дядьки і поволі розходяться. Каміняка з Комаровим і рештою штабу подалися до «корпусу». Полонених з місця вирядили в дорогу. Скиданець миттю з'явився з конем і повів їх. Дорога мокра. Поволі розтає сніг. У деяких місцях земля випнулась назовні чорними м'якими латами.
Полонені почвакали виміняними чобітьми в напрямку Мізоча. За ними на коні бундючне їде Скиданець.
У приходській церкві ударили в рейки та щити на вечірню…
Володько вернув додому і не встиг доїсти своєї вечері, як до хати увігналась Тетянина Харитина і крикнула:
— Петлюрівці!
Всі — Єлисей і ціла родина — зірвалися мов опарені.
— Де?
— На Поповому! Он на Тихонах уже ловлять людей. Чути стрільбу… Люди вибігають на поле і бачать: від Мізоча наступає на Дермань видимо-невидимо петлюрівців! Тікайте, хто куди може!..
— Чорт зна що! — виривається у Василя. Куди підеш вночі? В Бущенщину!.. І Василь побіг надвір. За ним вибігли всі. Надворі рейвах. На всіх подвір'ях люди. До Володька прибіг Петро…
— Ну, що?.. — питає Володько…
— Петлюрівці! Наступають… Від Попового!.. Біжім до монастиря…
— Ні! — каже Володько. — Вибіжім «під гору» і подивимось.
— Добре!
Володько гукнув, що він з Петром женуться на розвідку… Вибіжать за Тетянину хату, подивляться, прибіжать і скажуть.
Добре. Раз-два і хлопці за селом «під горою». Темно. Повіває західний вітер. Під ногами мокро. Засапані, зупинилися. У грудях сильно калатає серце. Заперли дихання і слухають… У темноті за ровіцькими хуторами чути біганину, рейвах. Хлопці присідають до землі.
— Бачиш? — питає шепотом Петро.
— Ні.
— Не бачиш! Дивись… Отам… Отам… Лавами… Оооо! Встають, біжать і падають знов… Наступають… Бачиш?
Володькові виразно мигнули в очах якісь чорні постаті на ровіцьких полях, що зриваються від землі, біжать і знов падають… Саме в той мент з Тихонівських займиськ виривається і розноситься в темноті вечора протяжне:
— Рятууууйте!.. Ратууууйте!.. Гвааалт!..
Нема ніякого сумніву. На село напали петлюрівці. В очах хлопців мигнули страшні картини. Підпалені хати, стрілянина… Тікати! Бігти до монастиря. Бити на сполох. По цілому тілу, мов блискавиця, пробігає жах, сила й бажання життя. Де рятунок?..
Мов шалені, хлопці біжать до села і кого не зустрінуть, гукають:
— Спасайтесь! На село наступають петлюрівці. Люди метушаться. Баби в плач.
— Бач! Не казала я… Сидіть тихо. Не рипайтесь, поки вас не зачіпають. Ні! Що то ви, дурні баби… Ми ось вам!.. І бачите. Послухали отого каторжанина, отого западющого безбожника, отого злодюгу… А тепер їх халєра найде, а ми за все покутуй!..
Молодші, особливо учасники славетного здолбунівського походу, накинувши на себе, хто що мав теплішого, дали чосу в Бущенщину. Поважні дядьки хапаються за палиці і палкують до монастиря. Володько з Петром поперли також туди.
Коло монастиря Содом і Гоморра. Перед «корпусом» велетенська юрба дядьків. Гукають, вимахують руками. До них прилучаються все нові і першим питанням є:
— Де той сукин син? Де він?..
— Втік! Втікли всі. І гроші забрали…
— А хто вартував? Такі ж собаки, як і ті, кого вартували. Давай їх! З-під землі давай! Он село в «опасность. Підпалять село, а ті каторжани втікли. Давай їх!..