"Сатурна" майже не видно

Організувати охорону виявилося не так просто: командири не хотіли залишати тут своїх солдатів. Довелося полковнику Іващенку від умовлянь перейти до наказу, і, хоча це виходило в нього не дужо грізно, все ж невдовзі в розпорядження Маркова надійшла розбита полуторка і з нею шестеро солдатів.

— Полуторки не треба, — сказав Марков.

Майор, що віддавав своїх солдатів, докірливо глянув на Маркова.

— Тобі може й не треба, а мої солдати пішки своє господарство не наздоженуть.

У місті вони зайняли невеликий будиночок біля центральної площі. Рудін і Бабакін почали упаковувати порваний список і аркушики з шифрованим його записом. Галя Громова в супроводі трьох бійців поїхала по своє майно в морг. Іващенко пішов роздобувати літак, а Марков на вузлі зв'язку чекав з'єднання з Москвою. Із зв'язком не клеїлось. Так завжди буває відразу після влаштування вузла на новому місці. Нарешті до комутатора Міністерства оборони пробились, але з'єднатися з комутатором держбезпеки ніяк не щастило. Нервував Марков. Нервував опухлий від безсоння начальник вузла зв'язку.

Раптом телефоніст, що викликав Москву, повернув до Маркова своє залите потом стомлене обличчя.

— Старков на проводі.

Марков вихопив у нього трубку.

— Товариш Старков! — закричав Марков. Телефоніст показав йому, що треба натиснути клапан на трубці.

— Старков слухає,— пролунав далекий знайомий голос— Я слухаю, говоріть голосніше.

Марков прокашлявся.

— Товариш Старков! Доповідає підполковник Марков. Перебуваю…

— Михайло Степанович, здрастуйте! — перебив його Старков.

— Доповідаю…

— Добре… добре, доповісте особисто. Я ж побачу вас ще сьогодні. Командуючий фронтом запевнив, що протягом години надасть вам літак. Яка у вас там погода?

— Чудова. Сонце. Жарко.

— Кому жарко?

— Як кому? Усім жарко, товаришу Старков. На тому кінці проводу почувся сміх.

— А я гадав, жарко тільки німцям… Відносно Кравцова не хвилюйтесь! Ми вже встановили з ним міцний зв'язок. Савушкіна я відкликав до. Москви. Всі ви тут більше потрібні. Словом, гайда сюди.

Марков повернувся в будиночок, де працювали Рудін і Бабакін. Тут на нього чекала ще одна радісна зустріч. З'явився Будницький. Він уже був в армійській формі.

— Ви що ж це, дезертирували від нас? — сміявся Марков, обіймаючи свого вірного коменданта.

— Ні, товаришу підполковник, — серйозно відповів Будницький. — Ви ж самі про навчання мені казали. От я й вирішив передусім пройти військову академію. Командую от ротою розвідки.

— Ну що ж, це, як кажуть, за нашим фахом. А все ж, якщо відкличемо, не дивуйтесь і не брикайтесь. Як це ви нас знайшли?

— Я ж командир роти розвідки, а не інтендантської. А потім у мене в роті майже всі мої бійці…— Будницький глянув на стінний годинник і виструнчився. — Служба є служба. Треба бігти. Прохання в мене одне: скажіть про мене, як належить, командуванню дивізії НКВС. Як я, одне слово, ніс у вас службу…