У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Зрештою моя історична допитливість не могла змагатися з естетичним залассям. Цитування імен призводило до того, що воно знетілеснювало дукининих гостей, чия машкара ординарної фізичної подоби, ординарної глупоти й ординарного інтелекту перетворювала їх на сіреньких людців; отож-бо, як я ступав на коцик сприходу, мені здавалося, ніби я переступаю не порожець, а крес зачарованого світу імен. Сам принц Аґріґент-ський, скоро я почув, що його мати, з дому Дамас, — онука дука Моденського, визбувся, як леткої хемічної сполуки, свого обличчя і своїх слів, які заважали його розпізнати, і створив з Дамаса і Модени, цих титулів, та й годі, куди привабливіший стіп. Кожне ім’я, зміщене тяжінням іншого, хоча я досі якогось зв’язку між ними не вловлював, покидало звичне своє місце в моєму мозкові, де його знебарвила звичка, і, переплітаючися з Мортемарами, Стюартами чи Бурбонами, гаптувало вкупі з ними тонке і переливчасте плетиво. Навіть ім’я Ґермант набувало від усіх цих прегарних імен, уже зовсім вигаслих і раптом розблислих давнім вогнем, імен, з якими воно, як я щойно дізнався, колись лучилося, якогось нового, щиро поетичного сенсу. У кращому разі я міг бачити, як кінець кожного пучка гордовитого стебла воно розквітає ликом мудрого короля чи преславної принцеси, таких як батько Генріха Четвертого або дукиня Лонгвільська. Але оскільки ті обличчя, на противагу обличчям дукининих гостей, не запливли салом життєвого досвіду й світської буденщини, у гарному своєму зарисові та мінливих барвах вони заховали спорідненість з іменами, які через певні проміжки часу, помальовані по-різному, відгалужувалися від родовідного дерева Ґермантів і не каляли жадними тьмавими підмісами вибуялих строкатих, майже прозорих пагонів, — так на старожитних вітражах квітнуть обабіч шкляного дерева праотці Ісусові, починаючи з Єсеї.