Клуб невиправних оптимістів
- Автор: Генассия Жан-Мишель
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-117-3
- Переводчик: Анастасия Шведик
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Клуб невиправних оптимістів». Краткое содержание книги:
З тих самих нез’ясовних причин ця фотографія продовжила свою подорож. Її надрукували в каталозі «Аерофлоту», який роздали на турнірі 52-го року. Ніхто не поставив жодного запитання про цього офіцера з непроникним обличчям, що тримав кубок 48-го. Саша хотів залишити маленький сувенірчик на прощання. Для нього це був скромний відчайдушний жарт, таке собі веселе підморгування. Він і уявити не міг, що це фото переслідуватиме його все життя та виллється йому незглибимою ненавистю Леоніда.
Париж, липень 1964 року
…Я не хотів піти, не виправивши помилки. Віддаси Леонідові фотографію, справжню, вона належить йому. Передай, що я не тримаю на нього зла. Я все розумію. На його місці я вчинив би так само. Я б не пробачив. Я був на боці зла…
Я припинив читати Сашиного листа. У конверті лежало групове фото з турніру «Аерофлоту» 48-го, де Леонід отримував свій кубок. Визначити, оригінал це чи підробка, було неможливо. Провівши пальцем з обох боків, я не відчув слідів розрізу чи склеювання.
…Ідучи бездонними відлюдними коридорами, я ще не знав, чи вдасться вибратися з «Червоного Прапора». Я викрутився, погодившись свідчити. Це тимчасово. Щодо продовження — фінал однозначний. Мені доступні тільки два варіанти — і мені кінець за обох. Відмова давати свідчення рівноцінна співучасті у змові. Брат винуватий через те, що він брат. Свідчити — означає знати про змову, відповідно, визнати свою провину. Я надто добре знав, як вони мислять, щоб не мати жодної ілюзії щодо моєї перспективи. Вони не розмежовують невинних і винуватих. Після процесу я стану непотрібним, мене позбудуться. Свідки обтяжують і не мають права на трибунал. Достатньо кулі. На місці Яконова я б не ризикував. Мене слід було взяти під варту й доправити в Москву. Ґрати відчинилися. Я опинився на волі. В оковах крижаної ночі. Шанс випадає один-єдиний раз, Мішелю. Тоді не вагайся, а хапай його чимдуж. Я повернувся додому. До квартири не піднявся. У мене була облаштована схованка в підвалі заарештованого сусіда. Вигріб звідти все, що свого часу наскладав. Назбирав достатньо доказів з того, що виніс із «Червоного Прапора», ще й урятував певні матеріали. Поклав усе до торби і пішов.
Я не попрощався з дружиною. Анна Анатоліївна, мабуть, ще спала. Навіщо будити жінку, щоб сказати, що чоловік її покидає? Вона була на шостому місяці вагітності. Їй страшно боліли спина і ноги, тому вона постійно лежала. Я просунув прощальну записочку під двері. Не суди мене, Мішелю. Не думай, мовляв, він повівся як останній мерзотник, йому слід було поговорити з нею, усе пояснити. І ти, непевне, не помилився б, думаючи так сьогодні. Тільки якби ти жив у Ленінграді за тих чорних років, ти знав би, що іншого рішення не існувало. Я попередив її, що через мене в неї будуть проблеми і їй слід розлучитися зі мною якнайскоріше. У нас можна було одружитися за десять хвилин, а розлучитися за п'ять. Найважливіше було захистити дітей. Я написав їм якісь банальності, звичні для таких от ситуацій: що я мушу поїхати за кордон, що я думаю про них, що вони мають бути мужніми, аби пережити це випробування, та що я їх ніколи не забуду. Чи може зрозуміти дитина пояснення батька, що він ніколи не повернеться? Одного дня у тебе теж будуть діти і ти усвідомиш, як воно — чоловікові щезнути, не поцілувавши їх та не обійнявши востаннє. Я дременув, мов злодій. Мені здавалось, кваплива втеча зробить розлуку не такою болісною. Тоді я ще був сильним. Біль наздогнав мене потому, у безпеці. Там, де були вони, тепер діра в мені. Я так ніколи й не дізнався про їхню долю. Я не знаю, чи розлучилася вона, чи жива, чи розстріляна, у неї хлопчик чи дівчинка. Стіна обрушилась. Кожен покоїться на власному кладовищі, живцем.