Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
— Мене не цікавлять його мотиви. Тим більше, що я здогадуюся, чим йому заважає Жоанна. Але ти, ти…
— Це не борги, Марґарито, ні. Хоч…
— Хоч що?
— Александр скупив усі мої векселі. Не знаю, де він взяв стільки грошей, а проте він їх скупив. Він думав, що міцно тримає мене в шорах, але…
— І він таки тримав. Він втягнув тебе в цю брудну, мерзенну, огидну авантюру. І ти погодився, ти піддався спокусі одним махом залагодити свої справи, а ще дужче ти хотів завдати мені болю. Адже ти знаєш, як я люблю Жоанну, хоч і трохи ревную до неї батька.
— Помиляєшся, Марґарито. Я ні про що таке не думав. Коли ти розлюбила мене, мені стало все байдуже, я просто плив за течією, я не задумувався ні над чим, не усвідомлював того, що беру участь у злочині. А потім…
— Потім ти вирішив продати свого спільника в обмін на мою згоду вийти за тебе заміж. Та оборудка не вигоріла, і ти… О, негіднику! Ти ще насмілився читати мені мораль! Ти назвав мене чудовиськом!
Рікард кволо всміхнувся, а наступної миті його обличчя перекосилося від болю.
— Ми обидва чудовиська, люба. Ми з тобою обоє рябоє, шкода, що ми не одружимося. Ти надто ідеалізувала мене в нашій останній розмові.
— Швидше, я переоцінила твій здоровий глузд. Ти геть збожеволів.
— Аж ніяк. Весь останній тиждень я був при ясному розумі.
— При ясному розумі?!
— Так. Я все ретельно продумав і прорахував. Я вирішив померти…
— Ну, то повісився б, хай тобі чорт! — люто вигукнула принцеса. — Навіщо ж убивати Жоанну?
— Жоанну мав був убити Александр… чи хтось інший — але не я.
— Однак ти його спільник, а значить, також злочинець.
— Так. Я злочинець і заслуговую на страту. Якраз цього я й прагнув.
— Чого?
— Смерті. Щоб мене стратили. Я слабка, малодушна людина, Марґарито, я неспроможний убити когось власноруч, навіть себе; проте я виявився здатним на співучасть у злочині. Я хотів признатися в усьому наступного ранку, та, на жаль, мене викрили ще до того, як я встиг зробити для своєї сім’ї добру справу — забрати в Александра мої боргові розписки і спалити їх.
— Добру справу!!! — вигукнула Марґарита. — Господи! Добру справу!… Божевільний! Таж ти зовсім не думав про свою сім’ю — про своїх батьків, про своїх сестер. Який це буде для них удар!… Особливо для Гелени. Мені навіть страшно подумати, що з нею буде, коли вона дізнається про все. Адже вона так любить, вона просто обожнює тебе. Вона звеличує тебе до небес — а ти… ти… Зрештою, ти міг би знайти якийсь інший спосіб піти з життя, коли жити стало несила. Але ради нещасних вісімдесяти тисяч прирікати на смерть милу, лагідну Жоанну…
У Рікардових очах промайнули блискавки.
— А от милу й лагідну Жоанну мені ніскілечки не було жаль. Коли вже я й ненавидів когось, то це її. Вона постійно інтриґувала, знай втручалася в наші з тобою стосунки, докладала всіх зусилля, щоб налаштувати тебе проти мене, нашіптувала тобі всяку гидоту про мене. Це її заслуга, що наш шлюб не відбувся. З якої речі я мав жаліти її? Навпаки, мені шкода, що я так швидко здався, не протримався до першої… ну, хоча б до півночі — адже Шатоф’єр вимагав від мене зізнання, що я збираюся вбити тебе… Шкода, що Александра схоплять раніше, ніж він уб’є її…
— Схаменися, Рікарде! Жоанна ніколи не зичила тобі зла. Ти їй дуже подобався, вона хотіла вийти за тебе заміж і, природно, ревнувала…
— А тим часом спала зі своїм братом, — злобно додав Рікард. — От стерво! Змія підколодна!
Марґарита важко зітхнула:
— Вправно ж кузен Біськайський заарканив тебе! Нічого сказати, дуже вправно.
У кімнаті запанувала гнітюча тиша. Принцеса нервово смикала шнурок, що стягував комір її прогулянкової сукні.
— Марґарито, — нарешті відгукнувся Рікард. — Скажи: що ти про мене думаєш?
— Я думаю, що гороскоп, складений твоєю матір’ю, не збрехав. Зорі мали рацію — ми принесли одно одному нещастя. Ти остаточно з’їхав з глузду, став божевільним негідником, а я… Господи! Якби ж ти задумав убити мене, я б пробачила тобі, а так…
— Я хочу померти, Марґарито, — з несподіваною рішучістю мовив Рікард. — Я більше не можу жити.
— Ти помреш, — холодно пообіцяла вона, але в її очах стояли сльози. — Тебе стратять разом з кузеном Біскайським. Про це я подбаю.
Рікард зі стогоном підвівся на подушці, взяв тремтячими руками свій медальйон, відкрив його віко і видобув зсередини сірого кольору кульку величиною із зерно квасолі.
— Що це? — спитала Марґарита.
— Отрута.
— Де ти її взяв?
— Украв у матері. Не даремно ж її звуть італійською відьмою… Тільки не намагайся відібрати. Я проковтну, щойно ти спробуєш це зробити.