Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #1
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 1». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подано за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
Але я тільки похитав головою.
— Ну ж бо! — наполягав він. — Облиште ці витребеньки. Ви мусите працювати в «Дзвінку». Він зголоднів за вами, жадає вас, не буде щасливим, поки не дістане вас; Ну, то як?
Одне слово, він намагався вкоськати мене, та я був непохитний, наче скеля, і через півгодини Головний Спарго здався.
— Але пам'ятайте, — сказав він, — коли б ви передумали, мої двері завжди відкриті для вас. Де б ви не були, — телеграфуйте, і я вишлю дукати на проїзд.
Я подякував і спитав про платню за свою статтю — «інформашу», як назвав її Спарго.
— О, як звичайно, — сказав він. — Одержите в перший четвер після публікації.
Тоді мені зараз доведеться попрохати у вас декілька…
Він глянув на мене з усмішкою:
— Та кажіть вже, не муляйтесь. Що там?
— Бачите, — пояснив я, — мою особу нікому посвідчити, отож краще готівкою.
І він заплатив готівкою, — тридцять «брязкал», як одно («брязкало», дорогий мій Анаку, це долар), а я натиснув на колеса… га? — ну, тобто пішов собі геть.
— Блідолиций юначе, — сказав я Церберові. — Ось тепер мене таки витурили. (В його посмішці засвітилась квола радість). І на знак моєї щирої поваги до тебе ось маєш… (очі його лиховісно блиснули, і він рвучко підніс руку на захист від сподіваного удару)… цей скромний дарунок на спогад.
Я мав намір сунути йому в руку п'ятидоларову монету, та хоч це й було для нього повною несподіванкою, хлопець виявився спритнішим за мене.
— Заберіть ви своє лайно! — огризнувся він.
— Таким ти мені ще більше подобаєшся, — заявив я, додавши ще одну таку саму монету. — Маєш успіхи. Але це мусиш узяти.
Він відсахнувся, загрозливо рикнувши, однак я схопив його за шию, витряс із нього всю душу і лишив лежати оберемком з тими двома монетами в кишені. Та ледве ліфт рушив з місця, як обидві монети дзенькнули об верх кабіни і полетіли вниз попри стіну шахти. Сталось так, що дверцята у кабіні були незачинені; я встиг простягти руку і перехопити гроші. У хлопця-ліфтера очі полізли рогом.
— Отак я їх завжди, — сказав я, кладучи монети до кишені.
— Якась гава впустила, — прошепотів ліфтер перелякано.
— Схоже на правду, — погодився я.
— Давайте я візьму їх на схов, — набивався він.
— Не плети дурниць!
— Краще віддайте, — пригрозився хлопець, — а то спиню машину.
— Та ну?
І він таки спинив, між поверхами.
— Юначе, — сказав я, — чи є в тебе матір? (Він споважнів, немов шкодуючи про свій вчинок, а я, щоб посилити враження, почав старанно закочувати правий рукав). Чи готовий ти до смерті? (Я пригнувся і м'яко заніс вперед одну ногу). Тільки одна хвилина, одна коротка хвилина відділяє тебе від вічності. (Тут я скарлючив пальці на правій руці, мов пазури, і підтягнув другу ногу). Юначе, юначе, — сурмив я, — через тридцять секунд я видеру з твоїх грудей закривавлене серце і почую твої зойки в пеклі.
Тут він не витримав, гучно гикнув, ліфт помчав униз, і я опинився на волочаку. Бачите, Анаку, я ніяк не можу позбутися звички залишати приз себе яскраві спогади. Мене ніколи не забувають.
Не встиг я дійти до перехрестя, як почув за спиною знайомий голос:
— Агов, Жужелю! Куди мандруєш?
Це був Зух із Чікаго. Колись, як ми бродяжили разом, мене в Джексонвілі скинули з товарняка. «Запорошило йому очі жужіллю, от і не помітив їх», — так казав він про той випадок, і відтоді це «псевдо» й прилипло до мене… «Псевдо»? — Те саме, що й «псевдонім». Прізвисько волоцюги.
— Двигаю на південь, — відповів я. — А як воно там у Зуха?
— Труба. Бики заїдають.
— А де все кодло?
— Та є тут одне місце. Я тебе напоумлю.
— Хто центровий хлопака?
— Я, тож уважай!
Жаргонні вирази так і сипались Літові з уст. Я був змушений перебити його:
— Будь ласка, перекладіть. Не забувайте, що я чужинець.
— Прошу дуже, — жваво відгукнувся він. — Зухові не щастить. «Бик» — значить полісмен. Зух каже, що поліція настроєна вороже. Я питаю, де «кодло», тобто гурт волоцюг, з яким він мандрує. Він обіцяє «напоумити» мене, тобто спровадити до облюбованого кодлом місця. «Центровий хлопака» — це ватажок. Зух претендує на цей титул.
Удвох ми почимчикували до вузької смуги лісу одразу за містом. Там, у чарівному куточку на березі дзюркотливого струмка, і розташувалось кодло — два десятки дебелих обідранців-гобо.
— Ану, жлоби! — звернувся до них Зух. — Мерщій у ноги! Ось вам Жужіль, і щоб чортам було тісно!