Шлях Абая [Абай жолы - uk]

Розповідав Акилбай — хоч Абай його про це й не розпитував — також і про непристойну поведінку Такежана і Каражан, які приїздили в Акшоки на семиденні поминки Абіша. В розмові з Дільдою Такежан осуджував Абая — мовляв, саме він винен у смерті сина. Акилбай передав слова Такежана а байдужістю стороннього спостерігача, в тоні його не було ці болю, ні осуду.

— «Абай ціле життя твердив одно: «Вчитиму Абіша»,— і загнав його на край світу, де на хлопця напала смертельна хвороба. Наші батьки і діди не вчилися у росіян, проте всі їх поважали, і вони чудово правили народом. Адже знав Абай, яке в сина здоров’я,— навіщо ж було вчити його нескінченно? Все одно усіх наук не вивчиш! А потім ще відправив Абіша на заробітки отак далеко! Хіба це видане діло — служити в Алма-Аті!» От що казав Такежан Дільді,— закінчив Акилбай свою розповідь, і було незрозуміло, як він сам ставиться до Такежанових слів…

Абай пильно дивився в обличчя Акилбаю: і це був його син! Але, слухаючи Акилбая, він не знаходив у своєму серці гніву, бо так, мабуть, відчув би укус мухи лев з переламаним хребтом, і тільки мовив з гіркою умішкою:

— Я гадаю, що коли Такежан прийде кинути жменю землі в мою могилу, він кине туди колючки…

А Акилбай вів далі:

— Багато хто поводиться не краще за Такежана. Його жінка Каражан разом з Маніке, Ісхаковою жінкою, також осуджують тебе. «Чому не привезли дорогого Абіша вмирати до рідного аулу? — кажуть вони.— Кого оплакувати примчать верхи родичі? Над ким читатимуть коран, обливаючись слізьми, жінка і мати? Їм не дали навіть кинути своїми руками жменьку землі в могилу небіжчика. Навіть горбка землі не залишилося після нього в степу! Ми і поголосити не можемо за ним, нам гірше, ніж корові, у якої зарізали теля, бо та принаймні бачить шкуру його і реве».

Абай знав справжню ціну своїм родичам, не сумнівався, що вони здатні звести наклеп на нього навіть у цю печальну пору його життя, поглумитися з його батьківського горя, опоганити світлу пам’ять Абіша. І якщо він усе ж звелів тимчасово поховати сина в Алма-Аті, то тільки через те, що побоявся важкої дороги. Однаково він вирішив при першій можливості перевезти тіло Абіша до рідного аулу.

Родичі не знали про цей намір Абая, але, навіть коли б знали, вони знайшли б привід для наклепів і зловтіхи…

Абай не затримував у себе Акилбая і відправив разом з ним в Акшоки Какитая, щоб той розділив з жінками їх-не горе, дав їм розумну пораду, а сам, залишивши при собі Дармена, вирішив дочекатись у Семипалатинську повернення Магаша.

Довідавшись про нещастя, що спіткало Абая, городяни з ранку до вечора юрмилися на його квартирі в слободі. Побували у нього Сеїль і Дамежан, зайшли старі друзі Сеїт, Абен й інші затонські вантажники; приходили також торговці, чиновники, товмачі, а за ними потяглися мулли і шакірди.

Не з усіма відвідувачами розмовляв Абай охоче, але був він душевно радий приходові Дамежан і Сеїля, а також Абена та його друзів, які ставилися до Абіша з щирою любов’ю і глибокою повагою.