Син
- Автор: Майер Филипп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-888-3
- Переводчик: Татьяна Скрипник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Син». Краткое содержание книги:
Жорстокість і прагматизм Ілая відбиваються в долях представників прийдешніх поколінь Мак-Каллоу. Кохання, честь, діти — усе віддається на поталу амбіціям, коли ця родина стає однією з найвпливовіших у Техасі. Але, як і всі могутні династії, ця сім’я колись та й мусить зіткнутися з наслідками свого вибору.
— Доведеться зарити якусь частину золота в землю, потім повернемося по нього.
— Чому це?
— А тому, що за один раз ми все це не перевеземо.
Він лишень пильно-пильно подивився мені в очі.
— Що? — не зрозумів я.
— Ілаю, невже ти, побувавши під прицілом тієї зброї, нічого не второпав?
— Ні, нічого.
— От тільки не бреши мені. Ти ж знав, що вона існує?
— Ну… не те щоб…
— Тобто знав.
— Я не думав, що їх уже виробляють.
— Але ж ти розумів, що наші вороги колись та й стануть їх застосовувати? Розумів, що один їхній солдат зможе вбивати десятки наших?
Я мовчки відвернувся, немовби вгледів щось цікаве в темній долині чи в горах, що височіли над нею. Чи дістанемося ми колись додому?
— Ох, Ілаю! Від нашого племені залишилася якась там тисяча людей — жінок, діточок і немічних стареньких. Нас же, воїнів, які повинні піклуватися про них, було всього-на-всього дві сотні. А тепер? Щонайбільше чотири десятки зосталося.
— Це справді жахливо. Мені дуже-дуже шкода…
— А найбільший жах полягає в тому, що ми б’ємося на боці тих, кому судилося програти цю війну. І тому замість того, щоб розширити нашу територію, ми втратимо й ті жалюгідні клаптики землі, що маємо тепер. Варто лише було побачити ту зброю в дії, щоб це зрозуміти.
Я безсило розвів руками.
— А ті солдати! Бачив, які вони були ситі? А їхні коні — які вгодовані та доглянуті? Ми ж, черокі, досить того, що самі від голоду здихаємо, то ще й коней не можемо як слід годувати! А ти бачив спорядження тих федералів?
— Так завжди було, — зітхнув я. — Фортуна ніколи нас не любила.
— Ми більше не беремо участі в цій війні. Вибач, Ілаю.
— Це не вихід…
— Не мине й року, як ваш уряд розвалиться. Ви, п’ятеро білих…
— Тепер — уже троє.
— Троє… Мені шкода, що двоє з вас загинули. Та після закінчення війни ви, троє білих, зможете робити все, що вам заманеться. А я разом зі своєю родиною сидітиму в жалюгідній резервації, розплачуючись за те, що бився на боці переможених. І моїх воїнів спіткає така сама доля. А нині вони, щойно поховавши своїх братів, найпевніше, вирішать повбивати вас трьох. Адже ви, по-перше, підставили їх під приціл отієї страшної зброї, не потрудившись повідомити про її існування. І по-друге: якщо білі крадуть щось одне в одного — це звична річ, якщо ж індіанці вкрали щось у білих — то вже зовсім інше. Розумієш? Білі не пробачать індіанцям, які вкрали в них золото. А воно нам, як не крути, конче потрібне.
Я промовчав.
— Для нас це була визначна перемога, Ілаю. Але й остання, адже надалі почнуться лише поразки. Тобі зараз варто, швиденько спустившись із цієї гори, накивати п’ятами.
— Але ж ти їхній вождь!
— Ми, на відміну від вас, дотримуємося демократії. Кожен черокі — вільна людина, і мої слова для них — лише порада, та не закон… Я кажу тобі все це, бо ти — найкращий з усіх білих людей, яких я тільки-но знав. І те, що ти залишився живим, для мене величезна радість.
— Для мене — теж.
Індіанець не зважав на мої слова.
— Тобі краще буде їхати без зупинок щонайменше кілька днів, — додав він, поплескавши мене по плечу.
Я розвернувся, щоб піти, але він, пакуючи мішечки із золотим піском у торбу із сиром’ятної шкіри, жестом зупинив мене, а тоді мовив:
— Злі духи й надалі остерігатимуться тебе. Я зрозумів це ще тоді, коли вперше зустрівся з тобою, Ілаю. Та пам’ятай, що це ще й твоє прокляття… Ось, візьми.
Виявляється, вождь черокі збирав цю торбу для мене.
— Що скажеш? — запитав Буск, угледівши мене.
Вони з Шоволтером саме пакували у свої сідельні торби чистенькі уніформи Союзу — розшукати їх було неважко, бо майже всі федерали так і загинули роздягненими до спідньої білизни.
— Ми вшиваємося до Каліфорнії, — сказав Шоволтер.
— Я доповім, що ви загинули в бою, — кивнув я.
— Собаці під хвіст… — скрушно похитав головою Буск. — Оце були й усі бої. Ці виродки-федерали мають найкращу зброю — рушниці «Генрі» та «Спенсер», та ще й ті довбані автоматичні гармати. А черевики їхні ви бачили? Та я б, оком не кліпнувши, прибив будь-якого з них лише за оті черевики!
— А золота скільки набрали, трясця їхній матері! — підхопив Шоволтер. — І це тоді, як усім нашим платять облігаціями, що знеціняться не пізніше, ніж на деревах персики дозріють!
— Я ж полковник!
— Ілаю, ми ось-ось програємо найвизначнішу війну в нашій історії. А може, і вже програли, просто новина до нас іще не дійшла. Тож я не збираюся чекати, доки федерали запроторять мене до в'язниці або ж допоки якийсь «патріот» із місцевої самооборони не випустить мені кулю в чоло. І, тим більше, не маю наміру загинути у вирішальній битві за чортзна-що.