Музей покинутих секретів
- Автор: Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-293-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Музей покинутих секретів». Краткое содержание книги:
Розчахую навстіж вікно і захланно всьорбую ніздрями колюче нічне повітря. Може, це в мене безсонні глюки, але на мить виразно чую вогкий дух ожилої землі: знак, що вона вже прокинулася, що десь там у надрах вже завирували соки, готуючись бігти вгору по стовбурах… Перший знак весни.
Тихо як, Господи. Ніде на цілий квартал ані віконця не світиться…
Вмикаю чайника. І беру телефон.
Один, два, три гудки… На четвертому слухавка оживає — ну от, я ж так і знав, що старий не спить!
— Гальо? — голос суворий, невдоволений: мовляв, що то за біда поночі добивається до хати?
— Привіт, тату.
В слухавці нерозбірливо бубонить телевізор, і я мов навіч бачу батька — як він стоїть у передпокої нашої львівської малометражки (телефон у передпокої, телевізор у вітальні), в своїх розчовганих капцях із підігнутими задниками, за спиною в нього стелажі зі старими журналами, що їх він ніяк не збереться викинути, над головою — ов, а що ж там таке над головою, забув уже, — якийсь вішак?..
— А, це ти, — каже батько. — Здоров.
Ніби я не за шістсот кілометрів од нього, а щойно ступив у хату. Як колись у п'ятнадцять років: потемки скинув черевики, в самих шкарпетках навшпиньки пробрався по коридору… А в дверях кухні завмер: тато сидів при нічникові за столом і читав, — видно було, що не лягав. Здоров, тільки й буркнув до мене — і втупився назад у книжку, трохи навіть збентежено: ніби, як і я, був заскочений на чімсь, чого не хотів показати. (В ту дівчинку я був закоханий, перша моя любов, думаю, він догадався…) І зараз він теж старається не показати, що зрадів, почувши мій голос, — не показати, що бодай у чомусь од мене залежний. Тільки тепер, коли йому от-от стукне шістдесят і в нього гіпертонія, цукриця й артрит, це вже має зовсім інший смисл. Вдруге за вечір мені стискає горло.
— Не розбудив?..
— Та де! — енергійно протестує він. — Ти ж знаєш, я так рано не лягаю… «Рано» — це третя ночі. Засне він, як уже почне розвиднятися, і спатиме годин зо три-чотири. Він не називає це безсонням, він усе ще бадьориться, не признаючись до пенсіонерських недуг, удаючи, ніби це в нього просто такий режим: чоловік зайнятий, допізна працює, а вечорами після роботи впорядковує родинний архів (Лялюська напоумила!)… І ще він, розуміється, живе активним політичним життям — як усі самотньо старіючі люди:
— Оце дивлюся П'ятий канал…
Віднедавна канал, відкритий опозицією під вибори, зробився для батька тим, чим за совка було радіо «Свобода».
— Чи ти чув, що ті бандити затівають у Мукачево?!
Не переводячи духу, він висипає на мене почуте з ящика (який тимчасом продовжує бубоніти на задньому плані, створюючи сюрчиковий ефект синхронного перекладу): як у Мукачево влада влаштовує позачергові вибори, щоб замінити чинного мера своїм кишеньковим. Мені лишається іно зрідка помрукувати на знак уваги, не показуючи, що я все те вже чув, і не раз: про вирубані «тими бандитами» карпатські ліси, про те, що жахливі повені, які щороку плюндрують Закарпаття, то не що, як наслідок тої злодійської вирубки, і як нинішнього мера, що хотів «тих бандитів» трохи прикоськати, не допустили на цих виборах балотуватися, вкравши йому документи, а тепер-от тихе курортне Мукачево запрудили зграї кримінального вигляду чоловіків у шкіряних куртках, — їх невідомо звідки звозять до виборів автобусами, й вони розгулюють по місті, як господарі, бешкетують по кнайпах, страхають населення, вечорами люди вже бояться ходити по вулицях, це ж терор, достеменний терор, молодшає від обурення батько, наче по ходу говорення скинув років із тридцять, — вони що собі надумали, сталінські часи повернути?..
— Тож чисто так совєти в сорок шостому свої вибори проводили! В кожне село гарнізон солдатів привозили, на виборчу дільницю людей автоматами зганяли. Бо в нас люди тоді ще думали, що то так, як за Польщі, — як пробойкотують, то й вибори не відбудуться. Ще не знали, що то за власть…
Ніби підігрітий його запалом, починає обурено клекотіти чайник. Мимоволі всміхаюся. Сам того не відаючи, тато передражнює мене — годину тому я точнісінько так мітинґував тут перед Лялюською. Недарма вона каже, що я на старість буду «копія Амброзій Іванович». Давно я йому не дзвонив. Закрутився. А не був у Львові ще давніше…
— Це, тату, виборчими технологіями тепер називається… Окріп плюскотить у горнятко.