Амадока
- Автор: Андрухович София Юрьевна
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-629-9
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Амадока». Краткое содержание книги:
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Хай там як, святий Онуфрій танцює свій останній передсмертний танець, просячи про обійми Господа. Після багатьох десятиліть самозречення, проведених у пустелі, вихудле тіло святого аж бринить від струму: що було гріхами й земною жагою, перетворилось на жагу віри і нестримне бажання стати нарешті нічим і всім. У бажанні віддати душу Богові — себто в бажанні померти — більше життя, ніж у бажанні жити. Тому і спокою в цьому неспокої більше, ніж навіть у зламаному фіґовому дереві поруч.
Остання передсмертна скульптура Пінзеля — остання передсмертна молитва святого Онуфрія. Мить перед смертю, яка триває вже кілька століть.
Отець Штунда ридав серед ночі у твоєму смартфоні. Ти майже не бачив його очей, тому що з них текли потоки вологи, густі струмки сліз заливали обличчя. Він ридав некрасиво, невтішно, самозабутньо. Ридав так, як можуть ридати хіба що малі діти, для яких усе існування вмить стискається в горе втрати або жагу бажання. Ридав, як людина ридає над мертвим тілом когось найближчого. Він стільки разів спостерігав за цим під час відспівування, але й не здогадувався, що сам на таке здатний.
Вони хочуть забрати його, — ревів він, і ти через раз розбирав його слова. — Вони збираються забрати святого Онуфрія до Лувру. Вони готують виставку робіт Пінзеля, хочуть показати його світові.
Ти не розумів, у чому проблема. — Прекрасно. Це чудова новина. У чому ж річ? Чому ви плачете, отче?
Священник боявся, що вони заберуть святого Онуфрія назавжди. Що він більше ніколи не повернеться до Рукорака. Що його не повернуть парафії. Йому відомі десятки, ні — сотні, та ні — тисячі історій про зниклі чудотворні ікони, стародруки Євангелій із коштовними палітурками, дикирії й трикирії, евхаристичні предмети, дароносиці й вінчальні чаші, про безповоротно втрачені золоті й срібні лампади, мощевики з мощами святих, панікадила й приладдя для соборування, інкрустовані коштовними каменями. Найвитонченіші й найпрекрасніші речі, витвори давніх майстрів, поцілованих Господом у скроню, що датуються найдавнішими століттями, мироточать, зцілюють хворих, збідованих, піднімають нерухомих, дають зір сліпим, слух — глухим, а любов — покинутим, повертають надію і вселяють благочестя в людські серця — назавжди втрачені й загублені, безслідно зниклі. Та ще ж слід мати на увазі, що про ці зникнення ми переважно навіть не підозрюємо. Зниклі реліквії і святі предмети не завжди супроводжуються збройним нападом, зламаними замками, розбитими вікнами і бездиханними тілами церковних сторожів у калюжах застиглої крови. Тут усе здебільшого не так, як зі, скажімо, Монреальською Іверською іконою, яка безперервно мироточила п’ятнадцять років, розповсюджуючи п’янкі аромати ладану, трояндових пелюсток, фіялок, калганового кореня, мускату, лимона й гвоздики, аж доки не зникла, а її зберігача, Йосипа Муньоса, знайшли мертвим.
Святі речі зазвичай зникають, і про це ніколи й нікому не стає відомо. Їх підміняють дешевими, незграбно зробленими копіями, пласкими й недолугими предметами, що пахнуть не миром, а пластиком і свіжими акриловими фарбами. Хто їх відрізнить, хіба люди володіють потрібним знанням, хіба вони достатньо уважні, хіба їм не байдуже?
Отець Штунда перестав говорити і тихо схлипував, витираючи обличчя паперовими серветками. А ти уявлення не мав, як йому відповісти. Ти пробелькотів щось про довіру до спеціялістів, до Лувру, до мистецтвознавства, до святого Онуфрія врешті-решт. — Звичайно, він повернеться. Тобто, я мав на увазі, його повернуть, отче. Ці люди — справжні науковці. Світ повинен довідатись про нас і про Пінзеля, повинен пережити цей трепет.
Ви тільки подумайте: ваш власний Онуфрій стане перлиною Лувру! Стоятиме в центрі каплиці Людовіка XVI!
Штунда дивився на тебе з недовірою, як тобі видавалося. Хоча, можливо, то було враження, посилене твоєю збентеженою уявою і поганою якістю зображення.
Парафіяни не дозволять, — похитав він урешті головою. — Навіщо їм здалась каплиця Людовіка XVI? Думаєте, це для них аргумент? Як можна залишити без Онуфрієвого захисту дітей, вагітних жінок, чоловіків, які змагаються із владою алкоголю над ними?