Диво (укр)

Вепр, затравлений собаками, загнаний на списи, стікаючи гарячою кров'ю, в останній несамовитості гриз залізо наконечників, трощив дерево списовищ; його випружене тіло лиховісне скрикувало в тисячних вогнях, воно ось-ось мало вибухнути червоною кривавістю, але звір, видно, вичував наближення останньої миті, він не хотів смерті, прагнув уникнути того кінця, після якого вже не буває початку; переповнений передсмертним риком, навстопужений брудно-сірою щетиною, в хижому розблиску іклів, він жахнув з кола знищення, його затьмарені болем очі все ж здобулися на ще одне зусилля, щоб забачити вільний проміжок; задране в лютій зневазі рило хапливо нюшило дорогу, заволохатілі вуха вловлювали щонайменші продихи лісового повіву волі, вмить лишив кабан у тій улоговині, де мав сконати, людей, собак, гострі довгі списи і помчав по схилу вгору, де самотньо приглядався до ловів князь Ярослав.

Все відбулося неспогадно швидко. Ніхто не встиг навіть вжахнутися, зранений дик летів на осамотненого чоловіка - ні відступитися, ні перепинити йому путь; десятеро не спромоглися покласти звіра, отож один тільки й мав тепер, що впасти під нещадними різаками; князь став нагорі, щоб додивитися конання дика, вийшло ж, що сам повинен був тепер сконати; звір летів на нього, відчаєно постогнуючи, кожен його пере-стриб був мовби чорним зойком, хрипке жохкання супроводжувало цей невтримний біг: «Жох! Жох! Жох!» Ближче, ближче, ближче - вже весь ліс і весь світ виповнено тільки цим жох-канням; Ярослав уже й не бачив самого вепра, тільки чув цей обезвладнюючий звук. Свідомість не встигла запанувати в руках, свідомість поглинута була отим вслухуванням у темне жохкання, але тіло діяло самостійно, за виробленою звичкою; вже ноги вперлися в покриту м'яким червонявим листям осені землю, вся вага тіла перекинулася на ліву неушкоджену ногу, права рука пошмугляла в списовім ремені, влягаючись зручніше й надійніше; чоловік зготовився зустріти дика, в нього виявилося безліч часу для приготувань, він ще й устиг втягнути ніздрями прохолодний запах осіннього листя, вологої землі, збучавілої від дощів кори дерев, солодкаво-бентежний запах занурення пущі в зимовий сон - запах умирання. І від того чоловікові ще милішим стало життя, страх існував тепер для нього лише в свідомості, але ні в руках, ні в очах, ні в жодному м'язові ляку не було. Та хіба міг знати про це вепр? Йому залежало тільки на тому, що.6 усунути останню перешкоду на шляху до вибавлення, до порятунку, до життя, і він пер на чоловіка, щоб мерщій збити того, перш ніж схаменеться він і схаменуться ті, що лишилися внизу разом з їхніми лякливими собаками і холодним залізом. Але чоловік, що стояв на дорозі в дика, не належав до людей посполитих. Ще змалку він привчав своє тіло в кожнім його окремім члені до слугування точного й безвідмовного, і якщо свідомість чоловікова, попри Іссу її напругу, не зуміл'а справитися з несподіваною загрозою, зате плечі йому налилися важкою силою саме тоді, коли рука замахнулася списом, а око спрямувало ту руку так уміло й несхибно, що важкий спис прошумів і криваво прорвався до самого серця дикового, і звір з повного скоку звалився на бік, закосив ногами, запінився, очі його ще були повернуті на князя, скляніючи, вони ще вдивлялися в широку волю, яка так і відкрилася вепрові, ікла теж ще шкірилися на Ярослава, та же безсило, не було в них тепер білого розблиску, - сповивалa їх якась брудна жовтість, як усяку мертву кістку. Ярослав через силу проковтнув слину, відвернувся від вепра, се в нього здригалось чи то від перенесеного ляку, чи від Юрадості. Знизу набігали перестрашені ловці, важко випасував позад них товстий боярин Ситник, біг молодий новгородський воєвода Іван Творимович, князівській блазень Бурмака поджунював шурхітливе листя задертими носками своїх не по нозі великих чоботяр, бігли там ще якісь люди, та князь нікого не хотів бачити; припадаючи на скалічену праву ногу, покульгав крізь зарості, махнув позад себе рукою: лишайтесь, І мовляв, і порайте здобич.