Війна і мир 1-2

— Яке ж діло Сперанському до військових уставів? — спитав князь Андрій.

Кочубей, усміхнувшись, похитав головою, ніби дивуючись з наївності Волконського.

— Ми з ним говорили про вас цими днями, — продовжував Кочубей, — про ваших вільних хліборобів…

— До речі, це ви, князю, відпустили своїх селян? — спитав катерининський старик, презирливо обернувшись на Волконського.

— Маленький маєток зовсім не давав прибутку, — відповів Волконський, щоб даремне не дратувати старого, намагаючись пом'якшити перед ним свій вчинок.

— Vous craignez d'être en retard[474], — сказав старий, дивлячись на Кочубея.

— Я одного не розумію, — продовжував старий, — хто буде землю орати, коли їм дати волю? Легко закони писати, а керувати важко. Все одно як тепер, я вас питаю, графе, хто буде начальником палат, коли всім іспити складати?

— Ті, хто складе іспити, я гадаю, — відповів Кочубей, закидаючи ногу на ногу і оглядаючись.

— Ось у мене служить Пряничников, гарний чоловік, золото чоловік, а йому шістдесят років, хіба він піде на іспити?..

— Так, це трудно, понеже освіта вельми мало поширена, але… — Граф Кочубей не доказав, він підвівся і, взявши за руку князя Андрія, пішов назустріч високому, лисому, білявому чоловікові років сорока, з великим відкритим лобом і з незвичайно, дивно білим довгастим обличчям. На ньому був синій фрак, хрест на шиї і зірка на лівому боці грудей. Це був Сперанський. Князь Андрій відразу впізнав його, і в душі його щось тенькнуло, як це буває у важливі хвилини життя. Що це було — пошана, заздрість чи чекання — він не знав. Уся постать Сперанського була особливого типу, по якому його відразу можна було впізнати. Ні в кого з того товариства, в якому жив князь Андрій, він не бачив цього спокою і самовпевненості незграбних і тупих рухів, ні в кого він не бачив такого твердого і разом з тим лагідного погляду приплющених і трошки вологих очей, не бачив такої твердості усмішки, яка нічого не означала, такого тонкого, рівного, тихого голосу і, головне, такого ніжно-білого обличчя і особливо рук, трохи широких, але незвичайно пухлих, ніжних і білих. Таку білість і ніжність обличчя князь Андрій бачив лише в солдатів, які довго пробули в госпіталі. Це був Сперанський, державний секретар, доповідач государя і супутник його в Ерфурті, де він не раз бачився й розмовляв з Наполеоном.

Сперанський не перебігав очима з одного обличчя на друге, як це мимохіть роблять, входячи у велике товариство, і не квапився говорити. Він говорив тихо, з упевненістю, що його слухатимуть, і дивився тільки в обличчя того, з ким розмовляв.