Чарівниця з острова Гроз

Саватій був утіленням доброти і м'якості, від сумирної вдачі до огрядного, пухкого тіла. На його щокатому обличчі незмінно сяяла легка усмішка. Саватій був не єдиним білим магом, але тільки його було неможливо уявити в гніві.

Чарівники затишно влаштувались у кріслах, і Саватій сказав:

— Я отримав вісточку від одного давнього знайомого. Якось ми випадково перетнулись у просторі сновидінь і відтоді час від часу обмінюємося новинами.

Одкровення Саватія було для Зосима цілковитою несподіванкою. Річ у тім, що маги жили відособлено й не дотикалися до світу людей.

Помітивши, що брови повелителя доріг здивовано поповзли вгору, Саватій поспішно додав:

— Правил я не порушую. Він же не простий смертний, а астролог. Служить при одному королівському дворі. Мені також буває цікаво поспілкуватися з тими, хто живе у великому світі. Не всі ж мандрують, як ти.

— О, я не маю нічого проти твого знайомства, — заспокоїв Саватія Зосим. — Так що повідомив тобі твій знайомий?

— Просить мене за одного хлопчину. Начебто в нього є здібності, й йому потрібен наставник.

— І що ж ти вирішив? — поцікавився Зосим.

— Адже ти знаєш, я не можу нікого взяти на навчання. До того ж обстановка на острові й так страшенно нервозна. Агрипа ходить сам не свій. Не вистачало ще мені вигулькнути з цим Прошком. Порадь, як би мені ввічливіше відмовити йому?

— Так цього хлопчину звати Прошко? — перепитав Зосим.

— Ніби так. А що?

— Цікавий збіг. Чи він, бува, не в цьому королівстві живе? — Зосим повернувся до глобуса й показав на столичне місто, де щойно відбулася підслухана ним розмова.

— Вірно. А ти звідки знаєш? — насторожився Саватій.

— Я хочу, щоб ти дещо послухав, — замість відповіді сказав Зосим.

Він промовив заклинання, і з точки на глобусі, на яку він щойно вказав, випливла прозора куля, схожа на мильну бульбашку. Всередині у ній виникла чітка картинка. Берег озера. Двоє підлітків — хлопець із відкритим веснянкуватим лицем і красива чорноволоса дівчина. Вони стояли на піщаному схилі й розмовляли.