Шлюбний договір

Той, схоже, не очікував такого питання. Він здивовано подивився на неї і нарешті сказав:

– Так, звучить непогано.

Мені відразу стало зрозуміло: все, хлопець не стрибне. У мене добре виходило працювати з людьми, але в цей момент я усвідомив, що до Джоанни мені ще дуже і дуже далеко. За кілька місяців я поміняв спеціалізацію на поведінкову психотерапію. І відтоді щоразу, як я бачу банку «Доктора Пеппера» в торговому автоматі, у мене в голові звучить голос Джоанни: «А ти що будеш? Теж “Доктор Пеппер”?»

Тоді, під час навчання в коледжі, Джоанна була непримітною, в її довгому волоссі трохи відчувалася рудизна. Зараз переді мною у світлі смолоскипів стояла зовсім інша жінка. Здається, кожен волосок на її голові лежить ідеально рівно, не сміючи не послухатися якогось суворого стиліста з модного салону краси на Юніон-Сквер. Ні, це по-своєму красиво, просто несподівано. Де вона навчилася так накладати макіяж?

– Рада тебе бачити, Джейку, – вимовляє Джоанна.

– О, так ви знайомі, – з награною веселістю говорить Вівіан. – Оце так збіг!

– Разом у коледжі вчилися, – пояснює Джоанна. – Сто років тому.

– А-а, зрозуміло, – каже Вівіан. – Так далеко ми зараз кандидатів не перевіряємо.

Джоанна обіймає мене і шепоче на вухо:

– Здрастуй, давній друже.

До нас підходить чоловік. Середнього зросту, засмаглий, сухорлявий, у дуже дорогому костюмі.

– Ніл, – представляється він, потискуючи мені руку міцніше, ніж потрібно. – Чоловік Джоанни.

– Сподіваюся, Джоанна не буде проти, якщо я скажу, що одного разу бачив, як вона врятувала людині життя, – кажу я.

Ніл стоїть, злегка перекочуючись із п’ят на носки і дивлячись то на мене, то на Джоанну. Я знаю, що означає цей погляд. Він оцінює мене, відповіді Джоанни і прикидає, чи становлю я для нього загрозу.

– У неї багато талантів, – нарешті вимовляє він.

– Та ні, – м’яко заперечує Джоанна. – Все було трохи не так.

Більше нам поговорити не вдається, Вівіан каже, що познайомить мене з іншими гостями, і веде до господині вечора Кейт. На газоні – плівка, розстелена і пришпилена до землі кілочками. Кейт заклопотано товче кілочок носком туфлі.

– Допомогти чимось? – питаю я.

– Ні-ні, – відповідає вона. – Дурні гриби. Так усе було красиво, а вони взяли і виросли сьогодні. Весь вигляд псують.

– Нічого подібного, – говорить Вівіан. – Усе просто чудово.

Кейт усе одно хмуриться.

– Хотіла видерти і кинути в компост, але Роджер не дав. Сказав, їх не можна чіпати. Якийсь рідкісний вид поганок. Можна отруїтися. Роджер знається на цьому, він вивчав ботаніку до того, як став працювати в банку. Ось ми і накинули плівку. У четвер приїдуть робітники і все почистять.

– Коли я була малою, у нас на фермі у Вісконсині виріс гриб вагою у дев’ятсот фунтів. Він під землею виріс із вантажівку, поки ми зрозуміли, що до чого.