Остерігайтеся котів
- Автор: Легардинье Жиль
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-718-3
- Переводчик: Ольга Кінь
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Остерігайтеся котів». Краткое содержание книги:
Ми підтримували зв’язок із Наташею, але з часом зустрічі ставали рідшими. Вона більше ніколи не згадувала про трагедію. Зараз ми лише зрідка обмінюємося повідомленнями. Вона живе в Англії. А я тут, зовсім самотня, захоплена емоцією, на яку вже й не сподівалася, тобто не цього ранку, не в такий сюрреалістичний спосіб. Інколи є речі, які я воліла би забути.
Мої ноги відпочивають, дихання нормалізується. Мені так хочеться пити, що я вже подумувала напитися застояної води з центральної водойми. Рік не виходить мені з голови. Якщо він прийде вчасно, то в мене ще є десять хвилин. Думаю, він буде пунктуальним. Але звідки я це взяла? Я ж його не знаю. Ми познайомилися менше ніж тиждень тому, а він заполонив уже всі мої думки. Це він на мене так впливає чи це я надаю йому такої ваги, оскільки нічого важливого в житті не маю? Варто загадатися над цим питанням. Утім, я відчуваю, що з ним усе інакше. Він змушує мене діяти. Спочатку його ім’я, потім листи, руки, очі і все решта. Насправді, гадаю, це не випадково. У будь-якому разі, ніхто ще не змушував мене відчувати це все.
Коли я побачила його здалеку, то відразу захотіла побігти йому назустріч і обійняти. Мені вдалося стримати себе, бо знаю, що через таку поведінку хлопці вважають нас божевільними. Я почекала на нього. Він зовсім не засапався. Став переді мною, руки в боки, проти сонця. Справжня грецька статуя.
— У тебе кращий вигляд. Мені шкода, що нав'язав тобі такий ритм.
— Ти не винний. Треба було потренуватися, перш ніж напрошуватися бігати з тобою. Сподіваюся, що ти не ображаєшся на мене.
Він скидає брови:
— Жартуєш! Я відчуваю себе таким винним, що якби твоя нога й надалі боліла, я заніс би тебе аж до квартири.
«Вона завдає мені нестерпного болю. Будь ласка, пронеси мене п’ять кілометрів і тримай міцно, щоб не дати цій противній ностальгії стати між нами».
Ми повернулися легким бігом. Фізично це було майже приємно. Я відчула щось нове між ним і мною: хоч би й як це було парадоксально, але півгодинне розставання нас зблизило. Я справді божевільна. І починаю думати, що мої мрії здійснюються.
Ближче до будинку мене охопило відчуття глибокого смутку. Ми розійдемося, і в мене нема жодного плану, щоб якнайшвидше з ним зустрітися. Піднімаємося нагору. Він залишає мене перед дверима.
— До скорої зустрічі! — кинув він із чарівною посмішкою.
«До скорої зустрічі»: який огидний вислів. Для тої, що панікує від найменшої думки втратити близьких людей, ці прості слова — справжній жах. Це означає, що ми не знаємо, коли зустрінемося знову. Усе вирішує випадок. Це нестерпно. Я точно хочу знати, що зустрінуся з тими, хто мені дорогий. Так я можу розраховувати на спокійний сон. Мені потрібна навіть точна година. Ми ніколи не повинні говорити «Скоро побачимося», а уточнити: «Зустріч за тиждень», або «Побачимося за два дні», або ще краще — «Зустрінемося через 18 днів, 16 годин і 23 хвилини». Що ж до Ріка, то я точно знаю, що не хочу чекати вісімнадцять днів.
16
Востаннє, коли я спала вдень, мені було сім і це мама мене змусила. Я гнівалася три дні — мій рекорд. Після цього вона більше не наважилася. Я ненавиджу спати вдень. І заздрю інколи тим, кому вдається це зробити, та для мене це марнування часу. Утім, цієї неділі, по обіді, коли я присіла в крісло, щоб «поміркувати», мене здолав сон. Ця подорож на край міста і спогади приголомшили мене. Дзвінок матері розбудив мене о п’ятій годині.
— Усе гаразд, моя люба?
— Усе добре. Ти не повіриш, я задрімала.
— Ти? Ти добре їси?
— Звичайно, мамо, не хвилюйся. А у вас як?
— Стівенсони поїхали сьогодні зранку, передавали тобі вітання. Твій батько гуляє в саду. Як і щоліта, він заявляє, що будуватиме басейн. Каже, що так ти приїжджатимеш частіше… і що це знадобиться онукам.
«Пішла важка артилерія: це вже тисяча сімсот дев’яносто восьмий натяк на потомство, на яке мої батьки чекають із нетерпінням. Такими темпами батько встигне вирити басейн чайною ложечкою, та навіть якщо кішки прудкіші в цій справі, вони все одно не люблять води…»
Ми поговорили п’ять хвилин. Незважаючи на те, що ми не повідомляємо одна одній нічого особливого, цей недільний дзвінок є своєрідною традицією. Розмова була досить дивною, тому що в мене виникло бажання розповісти мамі про Ріка, та все ж я подумала, що ще зарано. Наступного тижня буде саме час.
Цього вечора я не сумуватиму й не перейматимусь, чим він займається, тому що вечеряю у Софі. Саме в неї відбувається вечеря місяця з усіма подружками. Нас буде менше, ніж зазвичай, тому що багато хто поїхав у відпустку, але це не так уже й погано. Наші мандрівниці розкажуть про свої пригоди у вересні та обов’язково влаштують перегляд фотографій. Вагаюся, чи розповідати про Ріка.