Невидимі. Таємниця Туманної Бухти [uk]

Ми не відразу й помітили. Якраз тоді Дамон узяв мене за лікоть і прошепотів: він ось уже кілька хвилин відчуває: нас хтось переслідує. Якийсь час ми вдивлялися в туман і прислухалися, а коли оглянулись на Сьюзан, її вже не було.

Дамон неспокійно озирався, шепочучи її ім'я, і ось із темряви донісся ідіотський сміх Сью. От уже дурепа!

Ми кинулися в її бік, розуміючи, що знайти дівчинку буде нелегко.

Потрапили до старої частини міста, поряд із портом. Це район бараків і смітників.

Я б не здивувався, зустрінься тут Джек Різник власною персоною!

На перехресті ми зупинилися порадитися й у цей момент чітко почули тупіт важких кроків десь позаду, кроків якогось дорослого.

Людина майже відразу ж зупинилася, принаймні почулося тільки два чи три кроки. Їх було досить, аби переконатися: цей хтось іде за нами.

Дамон жестом наказав мені мовчати й відтягнув за купу рибальських сітей. Ми стояли там, здавалося, цілу вічність, хоча насправді, швидше за все, не довше за одну-дві хвилини. Ніхто не йшов. А що ще гірше, ми більше не чули сміху Сьюзан!

Ми перезирнулися: та людина переслідує не нас, а Сьюзан!

Дамон відкинув усяку обережність і кинувся бігти, вигукуючи ім'я дівчинки. А я за ним, голосячи у свою чергу: «Сьюзан! Сьюзан!»

І вона відповіла переляканим криком. Переляканим настільки, що спочатку я не пізнав її голосу.

Он вона там, на асфальті, за десять метрів від нас, де провулок розширюється, утворюючи майданчик. Над нею схилився чоловік у довгому темному пальті й насуненому на очі капелюсі. Сьюзан щосили виривалася, хоча було зрозуміло, що її опір скоро буде зламаний.