Смерть у Бреслау
- Автор: Краевский Марек
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 978-966-2961-40-9
- Переводчик: Божена Антоняк
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Смерть у Бреслау». Краткое содержание книги:
Для широкого загалу читачів.
— Навіщо вам протокол? — тон Мокка більше не був жартівливий. — Ви працюєте в поліції не один рік і вам відомо, що іноді допитуваного треба трохи притиснути. Протокол підчищено. Краще я сам вам розповім, як воно було. Врешті-решт, це я його допитував, — він глянув у вікно й почав гладко брехати. — Я запитав його про алібі. У нього його не було. Довелося його трусонути. (Здається, гестапівець Конрад швидко змусив його заговорити. У нього свої методи). Коли я питав його про таємничі написи, якими він списував грубі зошити, він сміявся, — це, мовляв, послання до його братів, які за нього помстяться. (Я чув, що Конрад підтинає сухожилля бритвою). Довелося переконувати його рішучіше. Я наказав привести його дочку. Це подіяло. Він одразу заспокоївся й визнав свою провину. От і все. (Бідолашна дівчина... Що ж, довелося віддати її Пйонтекові... А він нашпигував її морфієм і підкладав у ліжко різним бонзам).
— І ви повірили шаленцеві, — від подиву Анвальдт широко відкрив очі, — якого ви таким чином шантажували?
Мокк щиро розвеселився. Він зайняв щодо Анвальдта позицію Мюльгауза — добродушний дідусь гладить по голівці внука-фантазера.
— Вам цього замало? — на його вустах з’явилася іронічна посмішка. — Ось вам шаленець-епілептик, який, за словами лікаря, може чудеса творити відразу після нападу. Відсутність алібі, таємничі записи в зошитах. Якби ви, маючи такі дані, шукали вбивцю й далі, то ніколи не закінчили б слідства. А може, ви були такі допитливі й у Берліні, і врешті старий Ґрапперсдорф заслав вас у провінцію?
— Пане директоре, невже все це справді вас переконало?
Мокк свідомо й поступово попускав роздратування. Він обожнював це відчуття: панувати над хвилями емоцій і могти будь-якої миті дати їм вихід.
— Ви слідство ведете, чи малюєте мій психологічний портрет? — гримнув він. Але це йому погано вдалося: Анвальдт анітрохи не злякався. Мокк не знав, що крик на нього не впливає. Надто часто він чув його в дитинстві.
— Вибачте, — промовив асистент. — Я не хотів вас образити.
— Синку, — Мокк зручно всівся на стільці, граючись обручкою. Подумки він будував психологічну характеристику Анвальдта. — Якби я був таким м’якотілим, то не зміг би майже двадцять п’ять років відпрацювати в поліції. — Він відразу помітив, що Анвальдт лише вдає слухняність. Це заінтригувало його настільки, що Мокк вирішив підхопити цю тонку гру.
— Не варто вибачатись. Таким чином ви виявили свою слабкість. Я дам вам гарну пораду: завжди приховувати свої слабкі місця, викриваючи їх в інших. Тоді інші потраплять у сильце. Вам відомо, що означає «мати щось на когось» або «тримати когось у лещатах»? Ці «лещата» для одного — азарт, гармонійно збудовані ефеби — для іншого, іще для когось — єврейське походження. Затискуючи такі лещата, я вигравав безліч разів.
— А мою слабкість ви вже зараз можете використати проти мене? Ви й мене можете затиснути в «лещатах страху»?
— А навіщо мені це робити?
Анвальдт перестав бути слухняним. Ця розмова приносила йому величезне задоволення. Він почував себе представником рідкісної наукової дисципліни, який раптом у поїзді зустрічає іншого палкого прихильника цієї науки й намагається не лічити зупинок, що невблаганно проминають.
— Навіщо? Бо ж я поновив слідство, яке ви закінчили з неймовірним успіхом. (З того, що мені відомо, це слідство дуже сприяло тобі в кар’єрі).
— Ну, то й провадь слідство, а не роби мого психологічного розтину! — Мокк вирішив знову трохи розгніватися.
Анвальдт якусь мить обвіював себе примірником «Бреслауер Цайтунґ». Врешті ризикнув:
— От я й веду. Почав з вас.
У кімнаті залунав щирий сміх Мокка. Анвальдт несміливо йому вторував. Форстнер безуспішно прислухався крізь стіну.
— Ти мені подобаєшся, синку, — Мокк допив чай. — Якщо в тебе виникнуть якісь проблеми, дзвони до мене о будь-якій порі, вночі чи вдень. У мене знайдуться лещата майже на кожного в цьому місті.
— А на мене ще ні? — Анвальдт ховав до гаманця елегантну візитку.
Мокк підвівся, подаючи цим знак, що вважає розмову завершеною.
— Саме тому я тебе ще люблю.
Кабінет Мокка був єдиним (якщо не рахувати кухні) приміщенням у його п’ятикімнатному помешканні на Редіґер-пляц 1, вікна якого виходили на північ. Улітку лише тут відчувалася приємна прохолода. Кримінальний директор саме впорався з обідом, який йому принесли з ресторану Ґраєка, відокремленого від його кам’яниці подвір’ям. Він сидів за письмовим столом і пив холодне пиво Газельбаха, яке щойно витяг з комірчини. Як завжди, попоївши, він курив і читав книжку, навмання вибрану з полиці. Цього разу він вибрав томик забороненого автора, «Психопатологію повсякденного життя» Фройда. Він читав розділ про обмовки й поволі поринав в омріяну дрімоту, аж раптом усвідомив, що сьогодні сказав Анвальдтові «мій сину». Це була обмовка, такого з Мокком ще не траплялося. Він уважав себе дуже потайною людиною, а під впливом Фройда гадав, що саме обмовки відкривають наші приховані потреби й бажання. Найбільшою мрією Ебергарда був син. Він розлучився з першою дружиною після чотирьох років шлюбного життя, коли вона зрадила його зі служником, бо вже не могла стерпіти чимраз брутальніших звинувачень у безплідності. Потім мав багатьох коханок. Коли б якась із них завагітніла, він одружився б із нею, не вагаючись. На жаль, чергові коханки покидали похмурого невротика і йшли до інших, створюючи з ними більш чи менш щасливі родини. Усі вони мали дітей. Мокк у свої сорок років усе ще не вірив у власне безпліддя, він і далі шукав матір для свого сина. Нарешті знайшов колишню студентку медицини, чия родина зреклася її через нешлюбну дитину. Дівчину відрахували з університету й вона стала утриманкою одного багатого скупника краденого. Мокк допитував її в певній справі, до якої той барига був уплутаний. За кілька днів Інґа Мартенс переїхала до помешкання на Цвінґер-штрасе, яке Мокк винайняв для неї, а барига, потому як поліцейський схопив його в «лещата», вельми охоче перебрався до Леґниці, забувши про свою коханку. Мокк почувався щасливим. Приходив до Інґи щоранку на сніданок після інтенсивних вправ у басейні, який знаходився в сусідньому будинку. За три місяці щастя досягло зеніту: Інґа була вагітна. Мокк вирішив одружитися вдруге, повіривши в старе латинське прислів’я, що кохання перемагає усе, amor omnia vincit. Через кілька місяців Інґа покинула помешкання на Цвінгер-штрасе й народила другу дитину від свого викладача, доктора Карла Майсснера, який тим часом розлучився й одружився зі своєю давньою коханкою, а Мокк зневірився у високих почуттях. Він покинув ілюзії й оженився з багатою бездітною данкою, своєю другою й останньою дружиною.