Щоденники Ієрихар. Ваза

1

Треба було якось рятуватися, бо вони ось-ось мали виламати двері. Перед тим, як я піднявся на сьомий поверх цього дев’ятиповерхового будинку, вибору в мене не було. Я кинувся до одних із дверей, третіх зліва. Вибрав їх тому, що, на відміну від сусідніх, вони були оббиті дерматином, отже, могли бути не подвійними і не масивними. Їх треба було відчинити миттєво, бо мої переслідувачі вже бігли десь там, сходами, я чув гупання їхніх підошов. До того ж знав, як вони мчать — перестрибуючи відразу через кілька сходинок. Я притулив долоню до замка і наказав засувці рухатися. Спрацювало! Почув, як поповзло вбік залізо під моєю долонею. Таким же макаром, навіть легше, відчинив і другого замка. Однаково запізно! Я встиг, зачиняючи двері, почути, як перший із переслідувачів вилітає на сходовий майданчик, як кричить:

— Він тут, за цими дверима!

І вони кинулися до дверей. Загупали.

— Кінгсмерте, відчини! Тебе ніщо не врятує!

Звичайно, вони назвали не моє справжнє ім’я, а те, під яким знали як працівника їхньої фірми, доки не викрили. Моє відбилося в тому, що люди називають мозком. У трансформованій частині мого справжнього тіла. Може, вони вважають мене шпигуном їхніх конкурентів? Але ця фраза: «Треба з’ясувати, звідки він прилетів», що вона означає?

— Відчини! Тебе ніщо не врятує!

Авжеж, не врятує, це я знав і без них. У моєму пістолеті не лишилося жодної кулі, навіть єдиної, щоби вистрелити собі у скроню. Тоді я на деякий час втратив би рухомість, кажучи поземному — помер би. У стані земної смерті я перебував би приблизно десять годин, а тоді набув би свого природного вигляду — після того, як у тілі відбулися б необхідні хіміко-біологічні реакції. Мертвого ті, від кого я втікав, напевне б, лишили у цій квартирі, мертвим я їм не потрібен. Мертвий не може розповісти нічого, так принаймні вони міркуватимуть, логіку людей я добре знаю, а надто — тих бандитів, котрі мене переслідують.

Але ж вони мене не вб’ють. Вони мене заберуть із собою, допитуватимуть. Звичайно, я нічого не розповім, бо правди вони не витягнуть з мене жодним катуванням. Правда означала б те, що вони можуть дістатися до захованого серед лісу нашого корабля, а там — мої друзі з екіпажу, найголовніше — там Елісмір. Я не можу собі уявити, як би вони реагували на корабель — злякалися б, спробували б захопити? Та свідомо піддавати будь-якому ризику товаришів по експедиції я не мав права — це пункт п’ятий космічної присяги. Надто Елісмір!

Усе це якимось дивним калейдоскопом промайнуло в моєму умовному мозку за той десяток секунд, доки вони стукали у двері, які я встиг зачинити на замок дотиком тієї ж руки, точніше величезним кількасекундним напруженням волі та магнетичної сили. Але часу в мене все одно не було. Я розумів: втрачати їм нічого, вони підуть на все і ось-ось виламають ці вхідні двері. Але куди? Квартира, судячи з усього, невелика. Я шарпнув двері до кімнати і спинився. Кімната була порожньою: Як, напевно, і вся квартира. Шафа, диван, два крісла, стіл, кілька стільців, телевізор. Вікно і двері, очевидно, на балкон чи лоджію. Може, спробувати вилетіти крізь вікно чи стрибнути з балкона? Я вже підбіг до вікна, коли пригадав (цю інформацію миттєво видав мій мозок-комп’ютер): «У випадку набуття емліоном вигляду іншої істоти функції органів емліона передаються відповідним або схожим органам істоти, або ж відбувається функціональна трансформація». Отже, коли при падінні я пошкоджу чи ще гірше зламаю хребта, нервове трансформативне волокно в моєму тілі емліона може не повністю відновити свою функцію? І я так чи інакше залишуся калікою? Часу на підтвердження чи спростування цього припущення не було. Потрібно було діяти, причому діяти негайно. Двері висаджували.

І тут у моєму мозку сяйнули слова — аварійне перетворення. Це коли не можна швидко набути вигляду емліона. Я міг тимчасово трансформуватися у якийсь із предметів у цій кімнаті, до якого торкнеться мій погляд. Але у що? Шафу? Надто довго відтворюватися, та й не поміститься тут друга шафа. У телевізор, стіл? Стоп, на столі ж стоїть якийсь напівпрозорий предмет із світло-зеленого кришталю. Цей предмет називається ваза, згадав я. Ваза для квітів.

Тієї самої миті, коли мої переслідувачі виламали двері й увірвалися до квартири, на столі стояли дві однакові вази.

Таке перетворення я проходив лише раз, ні, два рази, там, удома, на нашій рідній Емліонії, то було тренувальне перетворення. Наш учитель, Омірянамас, після теоретичних уроків запропонував спробувати здійснити це практично, ану ж бо колись згодиться на далекій незнаній планеті, там, десь на окраїні Всесвіту, куди ми збиралися летіти. «Справді згодилося», — подумав я і відчув, що ми таки всемогутні.

На якийсь момент після перетворення я заціпенів, а потім знову відчув себе живою істотою, але в новій дивній іпостасі.

Переслідувачі ввірвалися до квартири — троє, четвертий, очевидно, лишився стояти біля дверей. Кинулися насамперед до кімнати — той, лисий здоровань в окулярах, приземкуватий міцняк Колян і схожий на сухорлявого мисливського пса третій, прізвисько якого було Бариш. Вони спинилися, бо ж нікого не побачили. Обличчя їхні були геть спантеличені.

— Блін, де ж він? — верескнув Бариш.

— Вилазь, суко, — сказав Колян. Він наблизився до шафи, обережно, стискаючи в руці великого автоматичного пістолета.

Рвонув дверцята, які видали жахливий скрип, але, звісно, нікого не побачив. Колян став викидати з шафи жіночі сукні, кофточки, пальта.

— Його тут немає, — здивовано констатував.

— Де ж він? — з погрозою, звернутою невідомо до кого, спитав Лисий.

Вони зазирнули під стіл, підняли основу дивана, вибігли на балкон. Потім Бариш кинувся в інші частини квартири — там, напевне (я вже знав, яка будова подібних квартир), знаходилося те, що вони називають ванною, туалетом, кухнею. За ним кинувся і Колян. Лисий залишився стояти й уважно оглядав кімнату. Він щосили намагався збагнути: куди ж я подівся? Підійшов до вікна, розчинив його і поглянув униз. Похитав головою, вилаявся, знову оглянув помешкання. Я бачив усім своїм тілом, котре тепер було вазою, як з’явилися зморшки на його плескатому, схожому на квадрат, чолі, як недобре, люто примружилися вирячені зеленкуваті очі. Це був погляд швидше не людини, а звіра, що упустив здобич, але ще сподівається її віднайти, винюхує.