Перлини української класики
- Автор: Шевченко Тарас Григорьевич, Хвылевой Микола
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Перлини української класики». Краткое содержание книги:
Отже-то, як пан сотник бачить, що пан писар не влiзе у його свiтлицю за тою довгою хворостиною, та й пита:
– Та що то ви, пане писарю, якого чорта до мене в свiтлицю прете?
– Та се, добродiю, лепорт[13] об сотеннiм народочисленiї, в наличностi предстоящих по мановенiю вашому, та – бодай вiн сокрушився в прах i пепел! – невмiстим єсть в чертог ваш. Подобаєть або стiну протяти, або стелю пiдняти, бо не влiзу до вашої вельможностi! – сказав Пiстряк та й почав знову возитись з тою хворостиною.
– Що ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому, мабуть, замiсть хвоста, чи що?
– Хворостина сiя, хоча єсть i хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нiй вмiстилище душ козацьких прехваброї сотнi Конотопської, за ненахожденiєм писательного существа i трепетанiєм десницi i купно шуйцi. – Оттак вiдсипав наш Пiстряк.
– Та кажiть менi попросту, пане писарю! О, вже менi те письмо остило та опоганiло, що нiчого i не второпаю, що ви кажете-говорите. Тут i без вас нудьга узяла, i печiнки до серця, так i чую, як пiдступають, – сказав пан сотник та й схиливсь на руку, та трохи таки чи й не пустив слiзочок пари-другої.
– Горе менi, пане сотнику! – сказав Пiстряк, – мимошедшую седмицю глумляхся з молодицями по шиночкам здешної палестини i, вечеру сущу минув – шаго дне, бих неподвижен, аки клада, i нiм, аки риба морская. I се внезапная вiсть потрясе мою унутренную утробу, а паче i паче, єгда прочтох i уразумiх повелi-нiє милостивого начальства збиратися у поход аж до Чернiгова. Сiє, пане сотнику, пишуть, щадя душi наша, да не когда страх i трепет обуяєт нами i ми скорбнi падем на ложi наша i уснем в смерть; i того ради скритность умислиша, аки би у Чернiгов, а хто вiсть? Чи не дальш iще. О горе, горе! i паки реку: горе!
– О горе, горе Ригорович!
– О горе, горе, Уласович!
Оттак-то горювали пан сотник з паном писарем, що прислано їм предписанiє iти в Чернiгов зо всею сотнею i зiбратись зо всiм прибором i узяти провйонту для себе i коней на двi недiлi. От як горюють пан сотник у свiтлицi, а пан писар за порогом, далi сей i вигадав – бо вже на вигадки завзятий був – та й каже:
– Соблаговолiте, пане сотнику, дати менi повеле-нiє о сокрушительном преломленiї сiєї трикратно опо-ганiвшої хворостини, я же нинє суть у ранзi лепорта, бо самi созерцаєте ясними, хоча i не вмитими, вашими очесами, що неумiстим єсм з нею у чертог ваш.
Почухав голову пан Уласович, довго думав, далi й каже:
– Себто, по-вашому, переломити хворостину; так ти-бо кажеш, що се вже не хворостина, а лепорт об нашiй сотнi, так щоб часом не було натруски вiд старших; бо i сам здоров знаєш, що пан полковий писар щось до нас добирається i так i пiдгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.
– Не убоїмся, не устрашiмся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлiєть нам против нього бути мудрим i сiє послiднє реченное предписанiє неупустительно сполнити i того для повели, вельможний пане, да сокрушу сiю палицю. – Так, покручувавши уси i очi у стелю утопиривши, казав пан Пiстряк, а далi бачить, що пан Микита йому нi пари з уст, бо й досi ще не второпав, що той йому каже, та й скрикнув: – Так ламати?
– Та ламай, пане писарю!
Хрусь! Пан писар i переломив хворостину. «Переломишася, – каже, – i се нинi можу вмiститися в чертог твiй». – Та, сеє кажучи, i улiз в свiтлицю, i кланяється пану сотнику, i подає йому з двох рук по цурпалку, i каже:
– Подозвольте, приньмiте!
– Та що ти менi отсе, пане писарю, тикаєш у вiчi? Чи їх виштрикати хочеш, чи що? – питається його пан сотник, притулюючись до стiни, а, боячись, дума: «Чи не погнав Ригорович вп’ять химер, як було пiсля перепою на великоднiх святках». – Що воно таке є? Кажи менi попросту, без письма!
– Сiє суть, пане сотнику, замiсть списка нашої сотнi, – каже писар, – його вже не возмогах списати за дрижанiєм десницi моєя, вiд глумленiя пиянственного з вищеiз’ясненними молодицями, i того ради узях хворостину i на нiй назнаменах коєгождо козака, i се суть вiрноє число: у кожному десятцi по десять козакiв, а усiх такових десяткiв суть такожде десять, слiдовательно уся сотня, як скло. Соблаговолiте, пане сотнику, щот їй учинить по сiй хворостинi i лицем к лицю самую єстественную сотню, зiбравшуюся бiля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обо-зрiти.
– Еге, пане писарю! – каже йому пан Уласович. – Я б, пожалуй, соблаговолив, так лiкiв бiльш тридцяти не знаю. Лiчи сам i роби як знаєш, ти на те писар; а я усе опiсля пiдпишу, бо я на те сотник, щоб не лiчити, а тiльки пiдписувати.
13
Рапорт.