Джмеленя та Рожко з Чивчинського лісу

Дідько відвернувся від скелі й побачив Марену й Едуарда біля багаття. Чоловік тримав навіянку за руку і шепотів їй:

— Я захоплююсь вашою силою, Маринко! Досі не зустрічав таких жінок! Я знав, що ви маєте надприродні здібності. Ті дні, що проблукав, я думав, лише про вас і зрозумів: я кохаю вас, Мариночко!

— Ні! Тільки не це! — перелякано прошепотів дідько. — Цього не може бути!

Марена, вибалушивши очі, дивилася на Едіка. Від його зізнання в коханні глибоко-глибоко всередині щось тьохнуло. Наче прокинулося маленьке пухнасте звірятко, що живе в кожній душі. Марені, ще ніхто не казав таких слів.

— Кого «вас»? — і навіть забула витягнути свої пальці з долоні мисливця.

— Вас, Марино! Ви така міцна і надійна! Кохаю вас і мрію бути поряд з вами усе життя.

— Бути такого не може! Я, певно, добряче тобі в голову зарядила.

— А потрапили простісінько в серце! Ніколи не знаєш, що саме змусить покохати.

— Якби там не було, я на волі! — дідько втиснув пазурі в бичачі боки. — Зміцню свій дух учиненим злом. Чим більше зла зроблю, тим сильнішим… кахи… сильнішим… кахи, кахи, кахи… бу-бу… кахи-кхе, бр! — він сильно закашлявся і відригнув чорним димом. — Щось мені зле!

Дідько скреготнув зубами й скривився. Марена стиснула і запустила в босорканю дві блискавичні кулі. Та пригнулася — і кулі пролетіли над головою.

Тоді дідько заревів, стрибнув з бика і вчепився за край путері. Інджі мугикнула «Салют!» і вдарила наново заточеним носом арідника межи роги. Чорногорою залунав багатоголосий передзвін. Дідько заволав і зірвався донизу.

Марена кинулася рятувати дідька, та не добігла. Вміло керована босорканею, путера вдарила її в бік — і навіянка з вереском покотилася схилом гори.

Дідько здивовано побачив, що бик мчить просто на нього. У наступну мить бичачі роги зіткнулися з дідьковими. Нечистий заверещав так, що собаки загавкали у всьому Верховинському районі, і зірвався у прірву. Задвигтівши, гора закрила прохід, знову замкнувши вогняного дідька у своїй темниці.

— А чи не варто і дідькову подругу відправити під землю? — запитала Інджі.

— Хай складе рогатому компанію! — погодилася Василина.

— Дзуськи! — вигукнула Марена і, наче фокусниця, витягла з рукава згорток старого покривала, розгорнула його й кинула на землю. Тоді стрибнула на вигаптувану дорогу і зникла. Минуло декілька митей. З гаптування вистромилась рука. Худі пальці згребли тканину навколо й шарпнули всередину. Покривало втягнулося само в себе і зникло.

— От бестія! Забралася додомцю, — заскрипіла зубами босорканя. — А я так хотіла послати її до дідька. — Босорканя підняла з трави золотий топірець. Сховаю назад під землю. Людям його сили не треба! Другий раз будете проходити повз мою хату, то проходьте! Я не завжди така добра, як нині.

Вона підморгнула, махнула рукою на прощання і гайнула за чивчинські вершини.