Таємниця галицького Версалю
- Автор: Пахомова Татьяна
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-2468-1, 978-617-12-2920-4, 978-617-12-2923-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Таємниця галицького Версалю». Краткое содержание книги:
— Та ні, Станіславе, батьки дуже, дуже тебе люблять… І не говори дурного… Це все наука життя, колись ти будеш їм вдячний.
— Так, пане Маурицію, колись — можливо… А зараз мені так важко… Я зрозумів, що не зможу бути сильним дідичем, таким, як батько… Я не можу чинити так, як наставляє мене моя мама… Мені дуже шкода тих людей, які мають так тяжко працювати.
— Колись, може, ти зумієш щось для них покращити…
— Що, що я зможу? Один, сам по собі — навряд… Я спостеріг, що цей світ дуже жорстокий… І зовсім не Божий, адже Бог створив усіх людей рівними, а тут купка людей піднялася над іншими, і я серед них…
— Ну то що, ти готовий відмовитися від свого спадку й піти в монастир?
В Анни Ельжбети від несподіваного повороту аж скрутило поперек.
Станіслав довго мовчав, зважував.
— Напевно, що ні… — Матері відлягло від серця. — Я не відчуваю в собі чеснот Божої людини… Хіба з часом…
Мати знову напружилася.
— То ти добре подумай, Станіславе, це твоє життя, твій вибір, і я не можу тобі тут нічого радити… Кажуть, що той, хто дає поради, потім несе відповідальність за долю людини перед живими й перед Богом. А я намірився-таки потрапити до нього, а не до Люцифера, — закінчив сміхом Вольф. — Та й, як би там не було, ніхто нам не забороняє робити людям добро…
— О-о-о, пане Вольф… — Щенсний скрушно покрутив головою й махнув рукою: недавня розмова з матір’ю все ще тяжіла над ним. — Мої добрі наміри, схоже, вистелять мені дорогу до пекла… Мені здається, що вони вже отут танцюють і тягнуть мене, — показав пальцем спочатку ріжки, а потім на груди Щенсний; схоже, приїзд додому почав вганяти його в депресію.
Закляклі від довгого напруження пальці Анни Ельжбети впустили склянку — та з чистим звуком упала й покотилася по підлозі. Щенсний і Маурицій перезирнулися, і Вольф виглянув у коридор: склянка на підлозі й нікого… Лише десь далеко стукнули двері.
— Хтось не доніс чай, — усміхнувся Вольф.
— Щоб ми потім від нього, перепрошую, не обісцялися, пане Маурицію.
— Та ні… Ми з тобою тут усе… ну так… — помахав рукою Вольф, — у межах Божої пристойності.
— Ну-у-у, не скажіть, — повеселішав Щенсний, — про чортів теж згадували.
— А не треба було, друже мій, не треба. Кажуть же бо: «Не згадуй чорта — зразу з’явиться»…
Камін у кімнаті Анни Ельжбети вигасав, і чудернацькі тіні від його відблисків повільно пересувалися стінами кімнати. Розбурханий насиченим днем мозок ніяк не хотів входити в режим економії. Очі жінки втупилися у феєрію тіней, вишукуючи в ній якийсь ритм чи сенс, але не варто було: вогонь дійшов до якогось іще уцілілого поліна, і яскраве світло перемежилося десятками тіней, які заскакали з неймовірною спритністю… «Геть, ні… ні-і-і! Геть! Ні!!!» — вереск Потоцької підняв на ноги добру частину слуг, і вони, боязко стоячи у дверях, здивовано спостерігали, як їхня пані чорними від сажі коцюби руками заливає вмістом свого нічного горщика вогонь.
— Забрати, забрати їх звідси…
— Кого, ясновельможна пані?
Анна Ельжбета глянула безумним поглядом, помовчала трохи, отямилася.
— Вуглинки, вуглинки забра-а-ти, бидло! Смердять тут, спати не дають!
Слуги кинулися до каміну, а розтріпана й перемазана сажею пані ще довго шукала затишного й не дуже темного кутка… Великий Болотний Дух увійшов у свою темну гру, і це був лише початок…
Весна нарешті змилостивилася над природою й людьми, подарувавши потепління. До ласкавого сонця вмить потягнулися ніжно-зелені паростки молодих листочків; осанну весні співав численний пташиний хор; дико нявчали коти у впертому бажанні продовжити рід. З воскресінням природи до людей приходив Великдень, і для його зустрічі всім потрібно було привести в порядок душу, тіло й помешкання. Душа потребувала сповіді й молитви, тіло — посту й чистої одежі, а от господа… Господа потребувала найбільше, бо мала стати абсолютом порядку, достатку, естетичного смаку, довершеності й гурманства, тож вимучені постом люди повинні були докласти купу зусиль до створення великоднього раю. Та двір Потоцьких у Кристинополі мав іще й надзавдання — створити таку театральну постановку п’єси Метастазіо, яка своєю неперевершеністю змусила б щирих досягти піку духовного задоволення, заздрісних — оніміти назавжди, скупих — плакати, бідніших — повіситися… І щоб ще й їхні внуки-правнуки переказували, як то файно святкували Великдень у домі Потоцьких… Гінці із запрошеннями вже вирушили в різні куточки краю, і Анна Ельжбета мала все-все проконтролювати для гідної зустрічі багатих і гонорових гостей: розподіл і підготовку кімнат, ідеальний стан мереживної постелі, карту угорських вин на будь-який смак, повноту й досконалість меню, новий одяг для слуг. На кону стояла навіть не суто якість прийому, а його обов’язкова досконалість: ніяка дрібнюсінька деталь, нічогісінько не мало заплямувати бездоганну репутацію марнославної сім’ї Потоцьких. Хоча всі знають, що «хто хоче знайти кістку в молоці, той її там надибає», господиня дому прагнула своєю шаленою підготовкою не дати жодного шансу для можливих прискіпувань усім недоброзичливцям… Кульмінацією підготовки став дворовий театр. У постановці були задіяні всі жанри, тож на сцені театру з ранку до пізнього вечора тривали репетиції: хор тренувався в ораторіях і кантатах; його змінювали тендітні балерини; потім відбувалася основна репетиція вистави; після цього диригент нервово втовкмачував неписьменним музикантам правильні ноти й тональність; далі знову по колу…