Право на риск
- Автор: Дашкиев Николай Александрович
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Право на риск». Краткое содержание книги:
— Було б краще, якби вам менше здавалося, а більше працювалося! — сердито урвав його професор. — Дуже прошу, ніколи не програмуйте Лі писати оті ідіотські вірші для вашої дівчини. Бачите, що він тут понаписував?.. А зараз — не гайнуйте часу та погляньте, що в нього пошкоджено.
Страшного не було нічого. Довелося лише змінити кілька десятків кріотронів та з півсотні конденсаторів, встановити новий блок стабілізації напруги й дещо надійніші перемикачі. Заодно поставили й додаткові екрани поміж окремими каскадами, щоб зменшити, здавалося б, небажані паразитарні зв’язки. Все це було цілком логічно, цілком розумно… Та коли б тільки люди знали, якої непоправної шкоди завдали вони електронно-обчислювальній машині! Саме оті невраховані раніше порушення режиму й робили ЕОМС-І тим, чим він був до аварії, — машиною, яка вперше усвідомила себе.
Надвечір другого дня Нікулін ввімкнув струм і, коли засяяли сигнальні лампи, запитав стурбовано:
— Лі, ти мене чуєш?.. Ти мене впізнаєш?
— Чую, вчителю. Впізнаю: ви зафіксовані на барабанах моєї пам’яті.
Голос був той самісінький. Але інтонації стали іншими. В них бриніла байдужість.
— Лі, ти зробив висновок про наявність Вищого Розуму в системі ем двісті сорок сім. Цей висновок — необгрунтований.
— Гаразд, я перевірю ще раз.
Нікуліну стало моторошно. Лі, отой колишній Лі, нізащо не відповів би так. Він уперто сказав би: “Ні, все правильно”.
— Про яке важливе відкриття ти хотів мені повідомити?
— Не розумію вашого запитання, вчителю.
Так, це був уже зовсім інший Лі. Він не сперечався, не пропонував химерних гіпотез. Слухняно й старанно виконував програму досліджень — та й тільки. Своїх блискучих логічних здібностей він не втратив, тому майже ніхто з працівників Астрофізичного інституту не помітив зміни, що відбулася. Але Нікулін відчував її всім своїм єством. Вечорами, коли в лабораторії не лишалося нікого, він сідав до оперативного пульта, довго мовчав, дивлячись на мерехтливе тремтіння вогників електронної схеми, а потім запитував тихо:
— Лі, скажи мені, що з тобою скоїлося?.. Що треба зробити, щоб ти став таким, як був раніше?
У відповідь лунав байдужий голос машини:
— В моїй електронній пам’яті цього не записано, вчителю.
ПРОДАНА ДУША
— Зачекайте!.. Хвилиночку!
Од несподіванки Боб Керроун здригнувся, втратив рівновагу і, керований непогамовним інстинктом самозбереження, стрибнув з поручнів мосту не туди, куди намірявся, — не в каламутну пітьму, що нависала над Іст-Рівером, а на яскраво освітлений зачовганий тротуар. Лютий на себе за свою слабкодухість — і на того, хто перешкодив йому здійснити свій намір, — він засунув кулаки в подерті кишені штанів і погрозливо процідив:
— Ну?!
— Облиш, хлопче!.. — його несподіваний рятівник, рожевощокий товстунець невизначених літ, був у доброму гуморі. — Вкоротити собі віку ніколи не пізно. Тим паче, що вода сьогодні холодна.
— А завтра — потеплішає?.. — роздратовано спитав Боб. — Намилити б тобі шию, щоб не втручався в чужі справи!
— Можливо, й потеплішає… — загадково сказав товстунець, пропускаючи повз вуха останнє зауваження. — А щоб зігрітися ще сьогодні — ходімо до салунчику та хильнемо по чарчині… Ну, то як?
— Гаразд, — погодився Боб, м’якшаючи. — Тільки знай, що в мене три доби й ріски в роті не було.
— Не було й ріски — з’їси три миски! — реготнув товстунець і тицьнув пальцем у запалий живіт Боба. — Інженер?
— Самогубець-невдаха.
— А перед тим?
— Збирач недокурків та шукач недоїдків.
— О, та тобі ще зарано стрибати в Іст-Рівер! В тебе ж іще збереглося почуття гумору!
— Заощаджував на скрутний час.
Отак розпатякуючи, вони йшли довжелезним Бруклінським мостом, і з кожним кроком у Боба Керроуна світлішало на душі й легшало на серці. Справді, навіщо поспішати на той світ? Скрутно, сутужно, неймовірно тяжко, а проте — живеш. Дихаєш. Мислиш. Мрієш. Сподіваєшся… А там — нічого. Одна хвилина огидливої агонії, коли все єство одчайдушно чіплятиметься за згасаючу свідомість, а потім безмежне Ніщо… Та хай йому біс!
А коли Боб ум’яв здоровенний біфштекс та вихилив дві чарчини віскі — світ взагалі засяяв усіма барвами веселки.
— Ти — хороший хлопець, Джо! — реготав він, ляскаючи по черевцю свого рятівника. — Хороший!
— Не хороший, а чу-дес-ний!.. — товстунець теж реготав і наливав ще. — Стривай, якої ти заспіваєш, коли я тебе ще й на роботу влаштую!.. Адже ти інженер, кажеш?