Людина повертається з минулого

Продемонструвавши свою манеру пити чай, я вийшов у хол.

Присутність Сусанни справді була музично озвучена. Звуки радіоли долинали з-за завіси, і це напевно зацікавило б і вічного скептика Холмса. Я підійшов до завіси, але — несподівана незручність: нема в що постукати.

— Товаришка Петрова? — питаю крізь завісу. У відповідь чути хрипкі вигуки Джоні Холідея.

— Товаришка Петрова? — питаю вдруге, вже значно голосніше.

— Та я тут, чого зволите? — чую з-за спини.

Обертаюся. Сусанна стоїть поряд. Вона, мабуть, йшла з кухні, бо тримала в руці електричне джезве[10] з якого капала вода.

— Маю до вас невелике діло, — пояснив.

— Прошу!

Мімі пройшла вперед, підняла завісу, і ми опинились у відгородженій частині холу. Запорошені стіни так-сяк почищені. Занадто багато різностильних меблів: до хазяйського мотлоху Мімі, видно, додала й свій. Біля дивана на маленькому столику електропрогравач. Це свідчило про певну звичку господині.

— Лежимо й музику слухаємо, га? — запитав я добродушно.

— Ви б теж так само робили, коли б цілий день простояли на ногах. Сідайте! — запросила Мімі й притишила звук радіоли.

Я огледівся, але не побачив, де можна було б влаштуватися. Два важких оксамитових крісла закидані панхочами, жіночою білизною й пластинками.

— Момент, зараз звільню місце, — бурмотіла Мімі, намагаючись через трійник увімкнути одночасно радіолу, електрокамін і джезве.

— Ви, бачу, майстер по електричних приладах, — сказав.

— Аякже, майстер! Була б майстром, то поставила б ще один штепсель, а не чекала, коли, нарешті, принц спроможеться зробити це.

— А тут є й принц?

— Атож, маємо свого принца…

Мімі нашвидку зібрала речі з одного крісла й жбурнула їх купою на інше.

— Прошу! А ви, власне, у якій справі?..

— Мені потрібна маленька довідка, — відповів я, сідаючи. — Я з міліції.

— З міліції? — злякано перепитала Мімі. — Влипла!

— У що влипли? — поцікавився я.

— Він же не вмер? — запитала Мімі, занепокоєно дивлячись на мене.

— Вмер.

— Невже? — Жінка розпачливо піднесла руки до рота.

— Вмер, — повторив я. — І до того ж остаточно. А, власне, про кого ви питаєте?

— Та про того, що його Жора вдарив пляшкою по голові.

— А, про того не знаю. В цій справі зверніться до когось іншого. Я кажу про Медарова.

— І Медаров помер? — спитала Мімі, зовсім засмучена. — Боже, що це з людьми коїться! Всі вмирають.

— Не побивайтеся, — сказав я філософськи. — І ми помремо.

— Правда ж! — вигукнула Мімі, несподівано пожвавившись. — І я те саме кажу: всі помремо. Отож менше клопоту й більше розваг, поки живі. Відколи говорила це Вірі. А вона: «В тебе несерйозне ставлення до життя». Навіть почала називати мене Сусанною. Про цю Сусанну, певно, й вам ляпнула?

— Чому Сусанна? — запитав я. уникаючи відповіді.

— Бо до мене все старі липнуть. А які вони старі? Принцеві ледве перейшло за п'ятдесят. Медаров не був мені ані нареченим, ані приятелем…