Музей покинутих секретів [з малюнками]

— І якщо врахувати, — кидається інтерв'юєрка підбирати на ходу впущену думку й змотувати її далі на клубок у потрібному напрямку, — що саме дев'яності роки чи не вперше дали нам масове покоління самотніх матерів, — коли жінки перестали боятись (вона знов округлює рота й налягає голосом на це слово, наче тілом на замкнені двері) самостійно виховувати дитину, — то як, по-твоєму, що чекає в майбутньому вже наших дочок? Чи зумієш ти тепер забезпечити своїй Катрусі належний рівень соціальної адаптованости? Настільки (професійна бліц-усмішка, притримана кінчиками вуст, призначена взяти в поблажливі лапки наступну фразу), щоб вона в дорослому житті ні перед якою зміїною царицею не розгубилась?

— Гадаю, що так, — повагавшись, твердо й без усмішки відказує художниця: видно, що саме це питання й манячило перед нею впродовж цілого її попереднього монологу. — Я дуже на це сподіваюсь.

— Повертаючись до «секретів» — чи вона в тебе робить «секрети», як ти в дитинстві?

— Які там «секрети»! — махає рукою художниця й сміється, цим разом із гордою поскромленістю людини, витісненої на часовій дистанції власними дітьми. — В комп'ютерні ігри вони тепер грають, ці діти! І взагалі, знаєш, їх, за моїми спостереженнями, надзвичайно сильно забембує перебор візуальної інформації, такий ніби кольоровий шум довкола них увесь час стоїть… Порівняй, у наскільки сірішому світі зростали ми («О-о-о-о!» — стогне журналістка увімкненим з-за кадру саундтреком…), який був у нас змалечку лютий голод на барви — пригадай, що колекціонувалося з найбільшим запалом? Фантики, кольорові обгортки від цукерок, — чим яскравіші, тим же рідкісніші були!