Людолови. Том 2

— Чортзна-що! — вилаявся Хома. — Щоб у цілому народі не — знайшлося сміливої людини, яка б вивела їх на чисте.

Лейзер здригнувся, блимнув очима і якось зщулився.

— Ой, були!.. Але таке з цього вийшло!.. Краще б на світ не народжуватися тому нещасному.

В очах його блиснули сльози. Тремтячою рукою схопив він чиюсь чарку і припав до неї, силкуючись притамувати ридання.

Майстри здивовано перезирнулися.

— Та ви не приймайте, JIейзере, так до серця, — погладив його руку Остап. — Випийте краще ще чарочку і заїжте. Ось я вам вареників дам. А мо, пирога з капустою?

— Ой, та ви ж не знаєте, чого мені так боляче стало, — заговорив Лейзер тремтячим голосом. — О, мій Нахмане, дитина моя улюблена!.. З світу тебе зжили, зацькували, загубили з маленькими діточками.

Майстри знов перезирнулися, похитали головами і мовчки засмоктали свої люльки. А Остап налив кухоль пива і дав його Лейзерові.

— Вип'ємо, братіку. Біс їм у горло, цим панам та кагальникам.

Лейзер ковтнув пива, і хміль міцніше вдарив йому у голову, а жалість, гостра, наболіла жалість, здіймалася все вище й вище і заливала серце слізьми. Лейзер мовчки поклав голову на край стола, і кістляві плечі його затремтіли.

— Ну, Лейзере!.. Це вже зовсім не той… Що ти, баба чи маленька дитина? — з грубуватою ласкою зарокотів йому над вухом Остап. — Заїж краще та розкажи, що сталося з твоїм Нахманом.

Лейзер схлипнув і підвів голову. Очі у нього спалахнули ненавистю. Червоні плями виступили на вилицях.

— І розкажу! Розкажу! — істерично вигукнув він. — Вони наказують мовчати, але ж людина не вівця і не осел, що тільки реве. Я все скажу! І хай вони за це зведуть мене з світу херемом, як звели мого Нахмана! Тільки не кажіть, не смійте казати, що нема в нас сміливих людей!

Він рвонув свій каптан, наче комір душив його, і обернувся до майстрів.

— Ви знаєте, що вони з ним зробили? Ви знаєте? Ще коли була Московська війна, коли пани-козаки були під Смоленськом. Тоді на євреїв наклали податок на війну. Ну, а кагал, як завжди, примушував бідних платити. Пригадуєте, що тоді було? Голод! Чума! Сарана! Шеляга у людей не було. А кагальники приходили і забирали останнє: подушки, перини з-під хворих і вмираючих. Останнє дрантя… Останню козу, що її молоком годували дитину. А мій Нахман був майстер. Змовився він з іншими єврейськими майстрами, і вирішили вони поскаржитися. Списали, хто скільки сплачує і скільки кагал наклав на містечко… І вийшло вп'ятеро проти того, що наказав пан круль. Але знайшлася собака, зрадник. Він думав прислужитися кагалові, щоб дістати корисну хазаку. Пішов і розповів усе рабинові. І кагальники перехопили скаргу. Тоді Нахман не скорився і поїхав до Варшави, до сойму дістався, до панів-сенаторів. І тоді вийшов наказ перевірити всі рахунки і кагальні книжки. І що б ви думали? Не знайшлося жодного шляхтича, який розуміє наше письмо, а наймані драгомани-перекладачі читали в книжках одне, а вголос казали інше. А Нахмана з товаришами заманили до синагоги, ніби щоб виправити несправедливість, і накинулися там на нього і почали його бити. Ой, що вони з ним робили!.. Вони чавили його чобітьми, вони повидирали йому волосся з голови і усю бороду. Вони били його киями, а потім потягли напівмертвого до льоху і посадили на ланцюг, як собаку. А самі захопили цехові документи і обвинуватили Нахмана в крадіжці. В крадіжці!!! Ви розумієте, що це означає, коли чесну людину обвинувачують, як злодія? Я наче збожеволів. Я бігав, благав… Я шукав правосуддя. Я робив все, щоб врятувати свою дитину, але я мав тільки оці старечі руки і тільки сльози моїх очей.