ЖАРТ. Із життя психів

І от зараз. Вона на даху. Лягла на спину, задивилась у небо. Не завжди треба перти напролом як бронетранспортер. Деколи важливо отак застигнути, відпустити погляд, а купно з ним і думки туди - у чорне, сяйнисте провалля. Часом воно може дати так потрібні відповіді.

«Перед смертю своєю, сподіваюсь передчасною, подякую Богові, якого немає, за те, що створив зірки і виповнив моє життя змістом…» - згадала вона. То була цитата з одної улюбленої книжки. Так-так, не завжди Інка читала фізику й астрономію. Декотрі, часом дуже важливі відповіді, можна знайти і в художній літературі. Потрібно лише вміти шукати. Та й ця література більше викликає запитань, ніж дає відповідей.

- Няв, - раптом сказав хтось поруч. Інка зиркнула вбік. Біля неї сиділо маленьке руде кошеня. Неправда, що в темряві всі коти - сірого кольору. Це - руде, видно одразу.

- Що ти тут робиш, мале? - спитала Інка. Кошеня обережно підійшло до неї, понюхало, полоскотало вусами. Залізло на Інку і зручно вмостилося. Замурчало.

- Знаєш, котику, ти, мабуть, теж мене відволікаєш, - сказала вона, - але ти гарний. Теплий, рудий, пухнастий. Ти схожий на мого тата. Ти мені подобаєшся.

Вона почала пестити його, чухати за вушком.

- Як тебе звати, малечо?

- Мррр…

Інка посміхнулася.

- Ні, «мррр» я тебе не назву. Тобі треба вигадати щось таке… щось таке… величне!

А назвімо його Сфінксом, Інко. Ха-ха, цікава ідея.

- Сфінксе, тобі подобається, що ти Сфінкс?

Ти тут живеш, а я ось прийшла сюди подумати. Мабуть, я заважаю тобі? Ти, може, також дивишся на зорі? Що ж, ти мене теж відволік. Ми квити. Тепер давай дивитися на зорі разом. Іноді треба дивитися на них разом. А думати можна кожному про своє. Вона почухала кошеня за вушком. Гарний котик. Вона ж не винна, що її останнім часом усі відволікають. Це в неї просто така смуга в житті. А, може, це не смуга, Інко? Може, це просто таке життя? Що більше ти дорослішаєш, то більше тебе відволікають. Життя не любить, коли ним нехтують, коли ним не живуть. От і починає відволікати. Сфінкс раптом зіскочив з неї, кудись попрямував. Це ж треба, яке самостійне, подумала Інка. І одразу ж подумки вилаяла себе, бо дуже скидалася зараз на свою маму. Мабуть, так і мама завжди на неї дивиться: це ж треба, яке розумне… Не можна так ставитися ні до людей, ні до котів. Ні до кого. Вибач, Сфінксе, я більше не буду. Здається, він вибачив, бо повернувся хвилин за п’ятнадцять, тицьнувся носиком і знову замуркотів. Через це муркотіння зосереджуватися на зірках, точніше, роззосереджуватися на них, стало важко. Інка ще полежала і вирішала іти додому. Треба ж іноді й поспати. Вона встала, подивилася на кошеня: