Ловець орлів
- Автор: Шульц Джеймс Уиллард
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00391-7
- Переводчик: Вололдимир Василюк
- Жанр: Приключения про индейцев
Электронная книга - «Ловець орлів». Краткое содержание книги:
В книгу вошли четыре остросюжетные повести о жизни индейцев Северной Америки. Все они проникнуты необыкновенной теплотой и симпатией к коренным обитателям американского континента, с которыми автор связал свою судьбу еще семнадцатилетним юношей.
— Гаразд, іди. І розкажи своїм друзям, що молодий мисливець убив великого пазуристого, — мовив Кутова.
Тетя пішов на схід у напрямку пуебло і незабаром зник з очей.
Але невдовзі Тетя прибіг назад і повідомив, що ледве не зіткнувся із загоном навахів. їх десь за сто, йдуть прямо на схід, до нашого пуебло. Почувши цю вість, я жахнувся і перестав радіти своїй удачі.
— Кутова! — гукнув я. — Ми повинні негайно повернутись у Поквоге і попередити про небезпеку!
— І покинути цей доказ твоєї перемоги? Ні! Спочатку ми здеремо шкуру, тільки тоді підемо звідси. Ніч довга, на світанку будемо дома.
Ми злупили шкуру, дотягли її до лісу і розвісили на жердині між двома деревами. Потім почали спускатися з гори. Місяць світив нам на дорогу. Ми поспішали, пробираючись узліссям. Було ще темно, коли ми дісталися до річки. Зв’язавши дві колоди, ми поклали на них одежу і зброю, а самі попливли, підпихаючи наш маленький пліт.
Благословилося на світ, коли ми підійшли до Поквоге, розбудили сторожу, що дрімала біля брами. Ми з Кутовою поспішили на Південний майдан, де жив військовий вождь, і розповіли йому про загін навахів, що рухався на пуебло.
Вождь вийшов із дому й став скликати воїнів до ківи, а я збіг по драбині на дах, де мене зустріли рідні.
— Ну, що, мій сину? — запитав Насітіма.
Я простяг до нього руки.
— Бачиш — у мене на руках кров і жир пазуристого.
Всі обіймали мене, хвалили. Незабаром до нас прибігла Чоромана, вона дізналася від батька про мою перемогу. То плачучи, то сміючись, вона обняла мене, потім підійшла до краю даху і загукала до людей, що зібралися на майдані.
— Мій майбутній чоловік — хоробра людина! Він убив великого пазуристого. Я пишаюся, що стану його дружиною!
Ще й ще повторювала вона ці слова, воїни, стривожені звісткою про наближення ворога, зупинялися на мить, дивилися на неї і всміхалися. Одні кричали: «Чудово! Чудово!» Інші здіймали руки до неба й вигукували: «Щастя вам обом!»
— Військовий вождь нас кличе. Я мушу йти, — мовив Насітіма.
— Я піду з тобою, — озвався я.
— Ні! Спочатку трохи відпочинь. Пізніше, можливо…
Насітіма пішов, а мене повели в кімнату, примусили вмитися і поснідати. Знову й знову я мав розповідати їм, як пазуристий пройшов повз мій щит, як він заревів і впав, коли стріла вп’ялася йому в спину.
— А що робив Тетя? — запитав Самотній Шпиль.
— І він, і Кутова стояли неподалік. Вони бачили все.
Більше я не додав ні слова. Ми з Кутовою пожаліли Тетю і вирішили не розповідати про мокасини.
Мене долала втома, очі злипалися. Келемана і Чоромана поклали мене спати, вкрили ковдрою, і я заснув, прокинувшись аж надвечір, коли покликали їсти. Прийшов брат і сказав, що військовий загін навахів не наближався до нашого пуебло, і жоден тева його не бачив. Наші воїни заховалися в кукурудзяних полях і вирішили стерегти всю ніч, а коней, що паслися на луках, пригнали ближче до пуебло.
Коли стемніло, коней привели на Північний майдан, перша зміна воїнів повернулася в пуебло. Відпочивши, вони знову подалися в поле, а в пуебло прибула друга зміна. Ніч проминула спокійно. На світанку військовий вождь послав розвідників вистежити ворога. З’ясувалося, що вночі навахи в пониззі річки перебралися через неї і рушили на схід. Очевидно, вони замислили напасти на котресь іспанське селище або на одне з племен, які кочували в преріях.
Через два дні, коли ми впевнилися, що Поквоге не загрожує небезпека, Насітіма, Келемана і ми з братом осідлали коней і поїхали на просіку по ведмежу шкуру. Ми знайшли її там, де й розвісили. Шкура була ще м’яка, бо її вкривав товстий шар жиру. Коли ми повернулися в село, на Південному майдані зібрався натовп. Усім кортіло подивитися шкуру. Келемана і Чоромана розіслали її на землі. Наш Касик Літа, який стояв біля мене, сказав, що він зроду ще не бачив такої довгої і широкої шкури і таких здоровенних пазурів.
— Позрізуй пазурі, зроби з них намисто і завжди носи його на шиї,— порадив він мені.— Ти заслужив його. Вбити пазуристого ведмедя значно важче, ніж здобути перемогу над команчем чи яким іншим ворогом.
Я послухався, пообрізував пазурі і поніс додому.
Ввечері Насітіма сказав мені, що в Огапіхоге, або Санта-Фе, як його називають іспанці, шкуру можна обміняти на рушницю. Через кілька днів, коли шкура висохла, ми понесли її в Огапіхоге. Я ще ні разу не був у пуебло білих людей, і все мене тут дивувало. Будинки були надто високі, на вулицях юрмився народ. Ми вийшли на майдан і розіслали на землі шкуру. Відразу нас оточили покупці.