Фортеця на Борисфенi

— Ставайте під стіну, де сонечко, відігрівайтеся. Зараз вас напоять, нагодують і перев'яжуть.

Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, і Сулима від нього відсахнувся. Замість очей у Солодкого були дві глибокі й криваві ямки… Поводячи головою з боку в бік, Солодкий ніби до чогось прислухався.

– Іване… — зрештою глухо сказав він. — Це ти, отамане?

Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кілька тижнів тому то був високий широкоплечий здоров'як зі щоками, що так і бризкали червоним соком… і раптом перед Сулимою постав дід, у якого плечі згорбились і опустилися, щоки пожовтіли й запали, а вилиці різко випнулись, замість чорних живих очей — дві ями.

— Сулимо, — знову глухо мовив Солодкий. — Чому мовчиш? Адже, крім тебе, ніхто не міг узяти Кодака. Це ти… Чи, може, не впізнаєш мене, Хвеська Солодкого?

— Ти? — зрештою озвався Сулима, але з місця не зрушив. — Ось уже кого не гадав у цім льосі здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранців? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхів ліпше ласки запобігати? То що ж лучилося з тобою?

— Води… — ледве повернув Хвесько розпухлим язиком і марно намагався облизати порепані, спечені губи. — Хоч краплиночку…

Йому влили в рот води, бо він уже не міг сам напитися, і сліпий лише тоді сяк-так оговтався.

— Не ласкаво ж тебе зустріли вороги, — похитав головою Сулима.

— Дайте закурити, — захрипів Хвесько, — тиждень тримали в льосі серед мертвяків. і живих, і мертвих в одній ямі. Води — і то не вимолиш. Катюги найсправжнісінькі! Виродки людські!

— Коли припекло, то й дійшло, — з жалем мовив Сулима. — Але якою ціною? Чи не занадто дорогою?

Хтось з козаків сунув Хвеську під посивілі (а були ж нещодавно чорні!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадібно затягнувся.

— Слухай, отамане, повідь мою, — сказав він, коли викурив люльку й перевів подих. — Я тобі все розкажу, як на сповіді. Може, іншим упомку буде, в науку.

І розповів…

Невдовзі по тому, як у нього побував Сулима і вони тоді гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нічого гризтися з панством, а ліпше ладиком вигідну з ними торгівлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повіз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чіпайте, а я — вас. Ви сидіть собі на Дніпрі, а я — у верхів'ях Нижньої Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зійдемося — коней вам прижену, гурти худоби, хліба навезу… А ви мені злото…

І привіз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.

Першим його стрів роз'їзний загін.

І марно Хвесько доводив, запевняв, божився і клявся, заприсягався сирою землею, що він з добрими намірами приїхав, що він не бажає загризатися з панами, а багне з ними торгувати і зиск мати, дарма… Його ніхто не слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого і перш за все добряче побили, а потім погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий і худий. То був, як дізнався Хвесько, сам комендант фортеці. Він не повірив жодному слову невдахи-гендляра та його клятьбі. і дарма Хвесько знову і знову співав-виспівував на всі лади свою пісеньку, що він хоч і запорожець, але не бажає з панами ворогувати, бо не гультіпака-сірома, а господар. Тож хоче з панами вояками тихо-мирно жити і зиск з торгівлі мати. Бо він хоч і козак, але не якась там сірома, не ланець-обдертус, а можний господарник, статечна й урівноважена людина, має свою обладу і бажає з панами добре гендлювати…