DUTY FREE

Кам’яниці було щонайменше триста років. Вікно ви­ходило у внутрішній двір і, напевно, взимку тут було доволі похмуро. Але тепер, коли сонце здіймалося високо, його вистачало, аби залити кімнату світлом, липнем і теплом нагрітого каміння. У помешканні не було ні ванної, ні душу, лише туалет та відділений від решти кімнати шторкою умивальник. Воду подавали за графіком — від 6 до 9 ранку й від 6 до 9 вечора, власне тоді, коли їх тут не було, тому Елайджа час від часу заходив поповнити запаси у баку. Але квартира була у самому центрі, їм обом було зручно, вони обоє розуміли, як багато важить дорогоцінний час між денними справами.

Нечасті плановані зустрічі вони призначали через пейджер, а це означало, як правило, кілька годин тягучої невизначеності. Вона мала лише трохи вільного часу вдень, він підлаштовувався під неї. Вона часто запізнювалася, він сидів у маленькому коридорчику й прислухався до рипіння сходів. Сонце гріло старі меблі, сіру й вологу постіль, тканий килим, прикріплений цвяшками до стіни, з прочиненого вікна пахло нагрітим піском, було чути сусідських дітей на подвір’ї. Він сидів і боявся подивитися в дзеркало, бо знав, що побачить на обличчі страх. «Якщо вона не прийде, якщо вона не прий­де, якщо вона не прийде», — вистукувало Елайд­жине серце. Вона приходила й заповнювала кімнату останніми новинами, розкидала речі, хлюпалася за шторкою, попередньо сунувши Елайджі в руки книжку чи журнал з наплічника, жартувала з приводу чеського кришталю у креденсі, пластмасових квітів та килимів на стінах. Потім вона йшла, вона майже завжди виходила раніше за нього — у неї бували напади обережності — й він, відраховуючи хвилини, боровся з бажанням наздогнати її та намагався якомога швидше залишити квартиру, намагався не роззиратися, мало не замружувався, аби тільки ця кімната не врізалася йому у пам’ять без неї.

Одного разу вони зустрілися під час якогось релігійного вірменського свята, вірмени тоді ще правили на вулиці, під катедрою, Богу дякувати, ця вулиця у Львові практично пішохідна, по-південному лінива і навіть взимку тепла — Вірменська вулиця. І ось вірменська громада, практично вірменська родина, стоїть під мурами, вірменський хор співає свої тисячолітні хорали, й Елайджа одразу, вмить помічає її: вона стоїть осторонь, і хор, ясна річ, цікавить її найбільше, у людей, які самі співають, хор має викликати насамперед фізіологічну цікавість. І ще через якусь секунду Елайджа бачить, що це не вірмени в чорному одязі й не їхні янгольські співи, розмиті у повітрі, вологому й гарячому, випадають з цього часу, і з цього місця, і з людського місива, потоку перехожих — з хіпарів, бомжів, перекупок, перукарок, а вона — така ж гаряча й яскрава, як весь цей львівський люд і львівський полудень — дивовижно окремішня, ніби вирізана і вклеєна в чужорідне тло.