За золотом Нестора Махна

— Але ж його там не настільки багато, — спробував заперечити Лепетченко.

— Зате там досить платини і, найголовніше, — є прикраси з діамантами. А вони дорого ціняться. Пригадай, там були дуже рідкісні і цінні речі. Лише в старого ювеліра в Катеринославі яку колекцію забрали!

— Еге ж, — засвітилося обличчя у Лепетченка. — Той ще умовляв, щоб йому хоча б одну брошку якогось Фарбаже чи Фабарже залишили.

— Іване, пообіцяй мені, ні — поклянись, що не займатимеш цього скарбу без моєї вказівки, — лице Махна в тьмяному світлі набуло суворого вигляду.

— Несторе Івановичу, та для мене ваше слово — закон.

— Клянися.

— Клянуся, Батьку, що й близько без вашого розпорядження не підійду до того місця. І нехай буду вічно проклятий, якщо я порушу цю клятву.

— Гаразд, я вірю тобі, — Махно поклав Іванові руку на плече. — Нехай той скарб краще навіки залишиться в землі, ніж дістанеться нашим ворогам. А коли помиратиму і до того часу нам ще не випаде нагода ним скористатися, я заповідаю розпорядитися ним найвідданішим нашій ідеї товаришам. Тоді ти їм вкажеш місце і допоможеш. Пам’ятай про це, де б ти не жив: чи тут, чи в Україні. А стосовно поїздки, вирішувати тобі самому. Якщо благополучно доставиш золото сюди, можеш зоставатися зі мною і жити тут. Можеш частину цінностей взяти собі і влаштовувати своє життя там. Щодо цього я тобі наказувати не можу.

В ту ніч Лепетченко ще довго не міг заснути. Його думки літали над схованими скарбами і бентежили уяву. А як нарешті зморило, то привидівся йому той єврей-ювелір, який на колінах повзав за ним, благаючи не забирати цінності, хоч щось залишити. Він хапав за ноги і не відпускав. Іванові це набридло, він вихопив шаблю і щосили рубонув старого по руках. Половина лівої руки вмить упала на долівку. Небіжчик схопив обрубок цілою правицею, підвів на Івана наповнені сльозами й гнівом очі і вигукнув: «Щоб тобі в житті не знати ні радості, ані спокою і щоб твоя душа довічно мучилася в пеклі». Раптом відрубана рука сковзнула вгору, миттєво вчепилася Іванові в горло і почала душити. Він почав задихатися, але ніяк не міг відірвати руку.

Тут він прокинувся в холодному поту. Серце страшно калатало, ледве не вискакувало з грудей. «І присниться ж таке», — подумав він. У камері всі ще хропли. А йому вже було не до сну. Так і пролежав до світанку, роздумуючи над значенням того, що наснилося.

Їх випустили на четвертий день. На прощання попередили, щоб більше не брали участі ні в яких зборах, маніфестаціях і такому іншому. Вислухавши це, Махно заявив, що він взагалі більше не хоче залишатися у Торуні і має намір виїхати до вільного міста Данцігу. Просив, щоб йому не перешкоджали і дозволили Лепетченку з його документами побувати у Варшаві, щоб отримати дозвіл на виїзд. У жандармерії аж зраділи таким планам — випадала слушна нагода нарешті здихатися цих непередбачуваних і небезпечних підопічних.