Оповідання. Повість. Романи
- Автор: Подмогильный Валерьян Петрович
- Год: 1991
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Оповідання. Повість. Романи». Краткое содержание книги:
А стрілитись було треба. Правда, зрада, Куся й кохання до неї вже встигли якось збліднути в його свідомості й злилися в невиразну пляму, але Віктор почував, що застрелитись треба.
Він почав копирсатись у думках, вишукуючи ту дійсну причину, що примушує його покинути життя. Довго і без жодних наслідків шукав її, відкинувшись на спинку стільця, й нарешті прошепотів:
— Я поклявся, я поклявся...
Він схопився з стільця.
— Навіщо я зробив це? Навіщо? Тепер же треба померти...
Йому захотілось плакати над своїм передчасно розбитим життям, над самим собою, що необачною клятьбою попсував усе і тепер проти волі мусив не жити.
Віктор ходив по кімнаті і з мукою думав:
«Так, так, клятьби зламати не можна... поклявся ж Богом. Треба виконувати...»
Знову сів за стіл і хотів написати листи. Хотів написати, як даремно гине він через свою дурощ, хотів проклясти все, хотів вилити в листі те, що важкою, липкою смолою горіло й клекотіло всередині.
Але знову-таки не писалось. Ще прикріш буде, як люди довідаються, що він гине через свою дурну необачність.
— Ні чорта не буду писати... хай думають, що хотять,— злісно сказав він.
Але... Куся буде таки думати, що він через неї застрелився! А то неправда — він зробить це того, що поклявся невідомо для чого. Куся буде скрізь розповідати про його смерть і буде говорити, що то через неї... А люди знову скажуть про нього, що він дурень, і знову надрукують це в газеті.
— От проклята! — скрикнув Віктор, і очі його налилися кров’ю. — О, якби вона тут була, роздушив би, як гадину! Збила мене тварюка з пантелику... О-о-о!
А про Кусю будуть казати:
— Ви знаете, через цю панночку застрелився один юнак.
Хлопці почнуть упадати за нею, приваблюючись такою страшною й цікавою пригодою.
Віктор почув себе наче спійманим у сильце і в безсилім обуренні стис кулаки. Злість на Кусю стовпилась у грудях і шукала виходу. Він схопив з столу скляну попільничку й поривчасто жбурнув нею на підлогу. Брязкіт розбитого шкла приємно заспокоїв його.
«А все-таки самогубство неминуче для мене... Поклявся ж, поклявся іменем Бога... Хіба можна зрадити таку клятьбу?»
Вже не злість, а тихий глибокий сум заліз йому в душу. Він приліг на канапу лицем униз.
Вікторові здалось, що хтось наворожив йому смерть і тільки завдяки цим чарам він конче мусить померти. Він аж застогнав від такої наруги над власним життям.
— А все-таки треба... поклявся...
Він підвівся, хотів піти на подвір’я, походити там трошки, а тоді вже неодмінно застрелитись.
Хай тоді думають, як знають. Нічого не напише; Хай Куська радіє, що так зручно обкрутила його.
Віктор сховав револьвера і почав зодягати пальто, але хтось дуже смикнув двері й гукнув:
— Одчини, чого там замкнувся, як панночка.
Віктор впізнав, що то Юрко, й зрадів йому, як довго сподіваному гостеві.
«Ну, ось посидить Юрко, а як піде, тоді вже неодмінно застрелюсь», — думав він, відсуваючи засува.
Юрко з’явився в кімнаті, рожевий від морозу, свіжий, холодний, і, не роздягаючись, сів на канапі.
— По дуже екстренній справі, — казав він, розв’язуючи мимохідь башлика. — Позич мені, будь такий ласкавий, сто карбованців. Захопив, брате, трипера, — додав він тихіше й засміявся.
Смішно стало й Вікторові. Який гарний цей Юрко: захопив погану хворобу й сміється.
— Як же так? — спитав Віктор.
— Не мені казати, не тобі слухати. Страшенно прикро. Хоч би від повії, а то від інтелігентної панночки. І ще, стерво, таку незайманість вдавала.
Вікторові одразу стало соромно. От справжня людина, оцей Юрко. Живе, повний життя. Не те що він — мусить гинути, ганебно гинути...
Віктор глянув у вікно. Там, на вулиці, чудовим кольором вилискували по снігу сонячне проміння, немов по вулиці казковим чарівником щедро розсипано було безліч сяючих діамантів. Ось проїхав бадьоро візник... ось пройшла пані, червона від морозу, затуляючи муфтою обличчя, щоб не задубів носик...
І раптом він згадав:
«Бог добрий, милосердний. Він простить, простить... я молитись буду кожного ранку й вечора, й він простить, бо він добрий, несказанно добрий. Вік простить за клятьбу, він простить за все... буду жити, буду жити, жити...»
Сповнений вщерть радості, немов несподівано визволившись з глибокого холодного льоху, де йому належало ще довго гнити й страждати, забувши про те, що він уже не має людської вартості, Віктор кинувся до здивованого Юрка й почав стискати його в обіймах.