Слуга з Добромиля

Слухаючи страшні слова матері, її прокльони і сміх, люди розгубились і поїхали до сусіднього села, де був священик, щоб спитати у нього поради у такій непростій справі. Жодна з жінок у селі не зачала від мерця. Священик сказав, що в мою матір вселився дуже сильний злий дух і вигнати його він не зуміє. Нехай це зробить вогонь. Він порядив їм обвести місце для кострища дев’ятьма колами з крейди, розведеної свяченою водою, щоб диявол, виходячи з тіла нещасної, не перейшов до когось з вірних. Але сам не прийшов через моровицю. Його спитали, що робити зі мною. Священик подумав, а тоді сказав, що у тих краях, звідки він родом, сина носферату і відьми називають дхампіром. Такі діти мають великий хист до розпізнавання опирів і вбивають їх звичайною зброєю. Тому я можу прислужитися громаді. Нехай мене віддадуть на виховання побожним людям в якесь чуже село. Або продадуть за великі гроші воєводі чи навіть самому Господарю.

Я не маю зла на того священика, бо моя мати і так шукала собі смерті. Вона на тому кострищі терпіла, напевно, страшні муки, але жодного разу не згадала мого імені, якого я, до речі, так і не знаю досі, тобто мого найпершого імені, щоб я у відповідь не покликав її.Я спав у бур’яні, надійно захищений. Та мене ще тоді не шукали. Ніч, освітлена кострищем, залишила перший слід у моїй пам’яті. Я прокинувся від того, що щось м’яке й волохате лизало мені лице й руки. То була велика вовчиця, яка не побоялась прийти з лісу, щоб мене захистити. Вона знала, що я особливий. Вовчиця не відходила від мене всю ніч, а перед світанком взяла в зуби за сорочину й закинувши собі на спину, понесла геть із села. Я бачив інших вовків, які нас супроводили. Коли вовчиця втомлювалась, то клала мене на землю, а сама лягала поруч. Я не чинив жодного спротиву, не кричав, не плакав, ніби відчував, що про мене подбають.

Так вовки принесли мене на дорогу, по якій їздили купецькі валки з багатьох возів і з сильною охороною, бо в ті часи ніхто не відважувався мандрувати сам. Вовки вирішили вручити мою долю людям, котрі нічого не знали ні про мене, ні про трагедію, що розігралась у глухому гірському закутку. Бо звірові найліпше серед звірів, а чоловікові — серед собі подібних. Була знову ніч. Я лежав у теплій пилюці сам, наче загублений недбайливими батьками. Вовки чатували неподалік. Коли над’їхала валка, я посміхався. Сміх не викликає співчуття, а, отже, й не обтяжує. Він зворушує більше, ніж плач. Коні схарапудились, стали дибки, почувши вовчий дух. Але в людей не такий делікатний нюх. До того ж я їх вразив, бо був дитям, маленьким і беззахисним, що опинилось глупої ночі на лісовій дорозі. Вони подумали, що якась бідна мати, котра не могла прогодувати дитини, віднесла мене на дорогу, а сама десь спостерігає з кущів. Могли просто покласти несподівану знахідку на узбіччя, і поїхати далі, проте я посміхався, тягнув руки до бородатого воїна, котрий